15

У мерця виявилася жовта, ніби пергамент, шкіра та лисячі риси обличчя. Коротке жорстке волосся дивного кольору. Начебто чорне, але водночас блискуче, глянцеве. Гострі вуха і маленькі ріжки, що ледь визирали з-під волосся. 

Саме на них втупилася Дея, усвідомивши, хто, вірніше, що перед нею.

- Ну, взагалі-то я не розраховував, що цей з'явиться так швидко, та ще й прямо сюди. З попереднім я розправився лише день тому, - зауважив Йеванн, задумливо штурхаючи мертве тіло. - І точно знаю, що зачистив за собою всі сліди.

Спритним кидком він закинув голову в згаслий камін, потім нахилився над тілом і швидко обшукав його.

- Цікаво ... - пробурмотів, не дивлячись на Дею, - йому потрібна була ти або твій син? Хоча, швидше за все, що ти. Але навряд чи він збирався тебе вбивати... Може, використати проти мене? Втім, це вже не важливо, він мертвий, а ми всі цілі та неушкоджені.

Маг підібрав з підлоги зброю вбивці-невдахи, а потім точним ударом розпоров тому грудну клітку.

Дея зойкнула. Інстинктивно затиснула долонею рот. Насилу втримала блювотні спазми.

А Йеванн, злегка скривившись, засунув руку в нутрощі демона.

- Потрібно вирвати серце, щоб остаточно знищіти даранха, - пояснив він свої дії.

І підняв руку.

На його долоні шматком чорного оніксу лежало серце демона. Воно продовжувало пульсувати. Повільно, майже непомітно. І всупереч усім законам буття залишалося живим.

Йеванн стиснув пальці та встромив в серце ятаган.

Короткий звук, ніби десь луснула струна, і невидима магічна хвиля прокотилася по кімнаті. Вбралася в стіни й підлогу, обвіяла Дею легким теплом...

Та забула, що потрібно дихати.

На її очах серце демона осипалося попелом. Його труп і голова почали стоншуватися, поки не перетворилися в шар пилу. Всього один нервовий видих - і  вітерець, який невідомо звідки взявся,  розвіяв прах, не залишивши від нього і сліду...

Дея залишилася сидіти, дивлячись, як перетворюється в пил і зникає кривава калюжа. Це неможливо було пояснити чимось ще, крім магії.

Нарешті, дівчина відмерла.

- Ви ... - видихнула, повільно піднімаючись. - Ви привели в мій будинок демона ...

 Дея не питала - стверджувала. Слова Йеванна осіли в її душі разом з прахом знищеного даранха.

- Ви знали, що він прийде! Знали!!!

Схопившись, вона розлюченою тигрицею кинулася на дізнавача.

В той момент їй хотілося вбити його. Розірвати. Витрусити всю прокляту душу з цього тіла.

Як він посмів? Привести в її будинок вбивцю! Наразити на небезпеку її сина і нітрохи не шкодувати про це! Жодного проблиску провини, ні єдиного спалаху совісті в байдужих очах. Правду ж кажуть, що дізнавачі - бездушні тварюки. В них не залишилося нічого людського!

Він схопив її за зап'ястя. Легко, наче граючись або дражнячи. Втримав за пів метра від себе та з цікавістю натураліста розглядав спотворене гнівом обличчя ворожки.

Дея забилася, намагаючись вирватися. Але дізнавач тримав дуже міцно. Тоді вона з риком почала брикатися, сподіваючись дістати його ногами. Майже влучила по гомілці, але Йеванн і тут виявився на крок попереду. Розгорнув її спиною до себе, притиснув так, що вона виявилася сповита власними руками.

Тепер вона відчувала спиною жар його тіла, а сідницями ще дещо. І це "дещо" відреагувало на неї по-чоловічому.

- Ви мерзотник, пане! - виплюнула вона. - Запеклий негідник!

- Так мене вже називали, - лаконічно зауважив маг. - Ти не дуже оригінальна.

- Негідник! Ви знали, що він прийде! Ця істота! Знали й скористалися моїм сином як наживкою!

- Ну, навряд чи йому потрібен твій син. Я більш ніж впевнений, що мішенню була саме ти. Та стій вже спокійно! - і він добренько струснув її. - Ти ж не хочеш розбудити свою дитину?

Ні, цього Дея не хотіла. А тому перестала вириватися. Завмерла, витягнувшись усім тілом в руках дізнавача. Прошипіла:

- Навіщо цьому ... цій істоті нападати на мене? Що йому потрібно від мене?

- Я.

- Ви? - вона озирнулася. - Але чому він напав на мене? Звідки знав, що я прийду до сина? Чому не напав в моїй спальні?

- Занадто багато питань, - Йеванн похитав головою. - Нам краще повернутися в їдальню, до того ж я не допив своє вино. За сина не переймайся, він до ранку не прокинеться.

Зараз його обличчя було так близько, що Дея раптово зазначила втомлені зморшки, що залягли у нього на лобі та біля очей. А він, виявляється, не такий вже й молодий ...

Сьогодні вранці їй здалося, що йому двадцять п'ять, а тепер можна дати на десять років більше ...

Хоча, що це вона. Маги дуже довго живуть. Мішанці й того більше. І практично не старіють. Цьому Йеванну може бути й тридцять, і всі сто. Але в одному вона точно впевнена: у нього очі не хлопчака. Очі хижака. Безжального і смертельно небезпечного.

Та водночас в його словах був резон. Тому вона вирішила не сперечатися, а погодилася коротким кивком.