23

Вона чекала чого завгодно. Тільки не божевільне полум'я, що багряними сполохами залило райдужку його очей.

- Стійте так! - наказав він уривчасто.

І повернувся до столу.

У дзеркалі навпроти відбилася його фігура. Ось він відчинив скриньку, дістав щось блискуче і мерехтяче і ступив назад, до Деї.

Вона зусиллям волі змусила себе встояти, щоб не відскочити та не заплющити очі, коли крижаний метал намиста ліг їй на груди.

Це була широка смуга з білого золота. У кілька рядів з неї звисали ланки ланцюга, а на них виблискували діамантові краплини з золотистими іскрами. Саму смугу цяткували дивні знаки, схожі на вогняні руни. Дея ніколи не зустрічала подібних прикрас. Навіть не здогадувалась, що вони існують.

Клац - і смуга, ніби нашийник, замкнулася на горлі дівчини.

- Ні, так не годиться, - пробурмотів Йеванн, прискіпливо оглядаючи її. - Чогось не вистачає... або навпаки, занадто багато.

З цими словами він схопив скромний комір сорочки та смикнув в різні боки, розриваючи майже до талії.

Дея скрикнула. Тканина затріщала. Холодок пройшовся по оголених грудях.

- Ви божевільний! - дівчина підняла руки, бажаючи прикритися.

- Ні.

Він зірвав рукави з плечей дружини. Стиснув її зап'ястя, силою змусив опустити руки донизу та обернув обличчям до дзеркала. А потім вимовив, обдаючи шию гарячим диханням і майже торкаючись губами:

- Дивись. Це шлюбне намисто. Йому тисячі років. І надягають його на голе тіло. Воно не терпить під собою нічого, крім жіночого тіла.

У дзеркалі відбилася тонка фігура в напівпрозорій сорочці, під якою просвічували скромні панталони. Верх сорочки був безжально розірваний, але ряди ланцюгів і блискучі діаманти прикривали оголені груди.

Дея до болю закусила губу. Її щоки палали. Від сорому і чогось ще. Чогось томливо-пекучого, що бентежило та хвилювало. Чогось такого, що змушувало підгинатися коліна, а серце стукати все сильніше...

За її спиною похмурою тінню височів силует Йеванна Райса. І жар його тіла не давав їй дихати.

Руки мага лежали у неї на плечах. Дея відчувала, як він легенько погладжує її шкіру, викликаючи мурашки. Його погляд у відображенні наповнився похмурою задумою.

- Отже, я не помилився, - пробурмотів темний ледь чутно. - Що ж, тим гірше для мене...

А потім Дея відчула його губи. Сухі. Гарячі. Вони всього на мить притулилися до чутливого містечка, де шия переходила в плече. Але дівчині здалося, що до неї доклали розпечене тавро.

Вона ахнула, здригаючись всім тілом. Йеванн тут же її відпустив. Прибрав руки, відступив геть і з дивною мукою в голосі промовив:

- Я вам більше не заважатиму. Метр Ленард, щасливий був побачитися.

- Я теж, мій хлопчику, я теж, - запевнив кравець, що крутився біля сукні та розгладжував на неї уявні складки.

Здавалося, метр Ленард навіть не помітив сцени, свідком якої став. Чи не відчув тривожної, болісної напруги, що наповнила повітря.

За це Дея була йому вдячна. Вона стягнула розірваний комір, ледь за Йеванном зачинилися двері.

- Доведеться змінити сорочку...

- Ні-ні, - Ленард замахав руками. - Ця сукня не потребує спідньої білизни. Хоча, звичайно, панталони ви можете залишити. Але ваш чоловік має рацію. Це намисто просто чудове! Воно створене для вас і цієї сукні!

***

О восьмій годині біля ґанку вже стояв екіпаж. Четвірка гнідих коней нетерпляче била копитами.

У сутінках, розкреслених світлом газових ліхтарів, чулося перекликання охорони, брязкіт зброї, тихі голоси.

Тайхи перевіряли зброю. Їм належало супроводити до палацу небезпечну і заразом дуже цінну істоту. Саме так розглядав імператор Венарій свого дізнавача, який раптово з нікому не примітного мага середньої руки перетворився на важливу фігуру на політичній дошці.

Спадкоємець Шіарха? Що ж, цілком можливо.

Претендент на трон Альдаріка? Чому б і ні...

У Венарія були далекосяжні плани. Він не озвучував їх, але Йеванн здогадувався, що відбувається в голові у правителя.

Стоячи в вітальні у високого стрілчастого вікна, напівдемон дивився на темний двір. Поки за спиною не пролунав шерхіт.

Розвернувшись, Йеванн скинув погляд вгору, на сходи, і відчув, як обривається серце.

Дея застигла на верхній сходинці. Вибираючи їй вбрання для цього виходу, він і не думав, як вона буде виглядати в ньому. Просто побачив його і вирішив - це воно. І ось тепер він вперше побачив її не в траурному вдовиному одязі й не в сірому наглухо застебнутому рединготові.

М'який атлас перлинного кольору щільно охоплював її талію, підкреслював груди, вільно струменів уздовж стегон і лягав біля ніг мальовничими складками. Шия, плечі та руки залишалися відкритими. Але шию щільно охоплювало намисто, на грудях переливалися діаманти, а руки були затягнуті в довгі атласні рукавички.

Запрошений перукар зачесав волосся дівчини вгору та уклав грайливими кучерями на маківці. Але на потилиці залишилось витися кілька непосидючих пасом. Повітряних і ніжних, як янгольський пух.

Дея куталася в тонку напівпрозору пелерину, кусала губи й міцно стискала в руках крихітну атласну сумочку. Йеванну вистачило одного жадібного погляду, щоб охопити її всю, помітити кожну дрібницю, навіть крапельки поту, що виступили над верхньою губою. Але він продовжував дивитися на неї, безсилий відвести погляд чи вимовити слово.

Демон всередині задоволено бурчав.

Та половина, яку він в собі ненавидів, насолоджувалася миттєвістю.

«Моя... моя... моя...» - стукало в мозку під биття серця.

Вона чудова. І вона вся його. Варто лише простягнути руку і взяти те, що йому належить. Забути про приймання, імператора, який хоче їх бачити. Майнути вверх по сходах, підхопити на руки бажану жінку і зробити з нею те, що не дає йому спокою щоночі.

Сотні ночей. Сотні тужливих безсонних ночей, наповнених муками...