27

- Я можу поміркувати? - Дея кинула на Венарія вичікувальний погляд.

- Ні, - імператор посміхнувся, демонструючи міцні зуби, але його очі, як і раніше, дивилися чітко, уважно. - Такі пропозиції роблять тільки раз. І ви повинні або прийняти її, або відмовитися.

Він простягнув їй золотий самописець.

- Вирішуйте, герцогине.

Дея розгубилася. Не знаючи, що робити, вона озирнулася на Йеванна. Той так і стояв безмовною тінню за її спиною.

Але, всупереч очікуванню, маг не відповів на її погляд. Хотів, щоб вона сама прийняла рішення? І щоб сама несла відповідальність за це...

Що ж, справедливо, але дуже жорстоко.

Вона коливалася. Самописець в її пальцях палав вогнем. На кінчику пера виступила крапелька темно-червоного чорнила, і Дея уявила, що це кров. Зараз вона підпише ці папери власною кров'ю. І назавжди втратить себе.

Проте її син ні в чому не матиме потреби. Хіба це не те, про що мріє кожна мати?

Та якщо це просто насмішка? Одного разу Венарій вже забрав у неї все: батьків, дитинство, майно. Що йому варто однією рукою дати, а другою знову забрати? І чому вона має робити вибір прямо зараз?

Дея з такою силою стиснула самописець, що побіліли кісточки пальців. Нервовим рухом облизала пересохлі губи та не помітила, що потемнілий погляд імператора зупинився на них.

- Я знаю, про що ви думаєте, герцогиня, - заговорив Венарій рівним, тихим голосом. - Ви вважаєте мене тираном, що позбавив ваших батьків життя і забрав все майно. Але це не так. Ваші батьки, як і їхні найближчі поплічники з-поміж найсильніших магів Іллуріі, готували державний переворот. Їхньою метою було скинути мене і повернути владу Ковену. Вони хотіли керувати Іллурієй, як за старих часів. Час магів пройшов, але вони не бажали з цим миритися. Не бажали визнавати, що влада імператора понад усе. І понад Ковена теж.

- Навіщо ви це мені кажете? - прошепотіла Дея, опускаючи очі.

Вона все це знала. Події тих днів і спроба перевороту увійшли в підручники історії, осіли на сторінках книг у вигляді хроніки, балад і легенд.

- Щоб ви розуміли: я зовсім не монстр. Я правитель. Мені доводиться бути жорстоким, щоб зберегти спокій в цій країні. Мій батько був дуже слабкий і дозволив магам взяти владу у свої руки. Я всього лише поставив Ковен на місце.

Всього лише знищив всіх дорослих магів і виростив собі нових. Ручних.

Але цього Дея вголос не сказала.

- Як я можу бути впевнена, що ви не зміните своє рішення? - прошепотіла вона.

- Я не порушую дане слово. Погляньте, що написано на супровідному документі.

«Без права відчуження...»

Спадщина назавжди закріплюється за тим, чиє ім'я впишуть в порожній рядок. І буде передана його нащадкам без права відчуження. Навіть якщо один з них вчинить проступок, гідний страти, все одно: титул, землі та гроші залишаться його дітям...

Це дорого коштує.

Дея відчула раптову легкість. І прийняла рішення. Можливо, колись вона пошкодує про це. Все можливо. Але зараз це рішення здавалося їй єдиним правильним.

На мить вона заплющила очі й подумки попросила вибачення у Бертрана.

«Це заради Ноеля, - повторила кілька разів, переконуючи себе, - заради нашого сина. Я знаю, ти не засудив би мене...»

Ні, Бертран би не засудив. Він був для цього занадто чемний і вихований.

Але чому ж тоді їй здається, що вона відчуває його тяжкий погляд?

«Мамо, тато, пробачте, - шепнула безмовно і розплющила очі. - Я мушу це зробити...»

Кілька різких рухів пером - і на щільному аркуші паперу з'явився новий рядок.

Дея втупилася на нього, не вірячи, що зробила це.

З затерплих пальців самописець впав на стіл.

- Я був впевнений, що ви зробите вірний вибір, герцогине, - сказав Венарій батьківським тоном і згріб папіри до себе. - Що ж, ви вільні. Йеванне, вирушай з дружиною до бальної зали. Відпочиньте як слід. А мені потрібно вирішити ще пару питань.

- Слухаюсь, Ваша Величносте.

***

Придворний служник відчинив двері бальної зали, і на Дею лавиною хлинули звуки. Плач скрипки, стогін гобоя, переливи лютні, зітхання литавр...

По залу чинно кружляли виряджені пари. Повільна, урочиста мелодія неквапливо підіймалася до стелі, розсипалася по залу і змішувалася з гулом голосів.

Занадто гучна музика. Занадто багато незнайомих людей.

- Ми можемо десь сісти? - прошепотіла дівчина, оглядаючи зал.

Тут було душно від змішаних парфумів і пахощів. На стінах виблискували гірлянди блакитних вогників. З високої куполоподібної стелі на товстих ланцюгах спускалися кілька багатоярусних люстр. Це були найбільші люстри, які вона коли-небудь бачила.

Там же, під стелею, виднілася балюстрада, що огороджувала відкриту галерею. Уздовж неї прогулювалися придворні дами та кавалери. Поглядали вниз, на натовп, притискали до носа надушені хусточки, недбало обмахувалися віялами...

- Звісно. Я знаю одне тихе місце.

Йеванн стиснув пальчики Деї, показуючи, що розуміє її стан.

Венарій вмів придушувати будь-яку, навіть найсильнішу, волю. Вмів домагатися бажаного будь-якими шляхами. Провівши біля нього всього пів години, Дея відчувала себе повністю спустошеною. З неї немов вичавили всі життєві сили. Хотілося лише одного: забитися в найдальший, найтемніший куток і хоча б на годину забути про все.

Від шуму і важких запахів у неї паморочилося в голові. Спершись на руку Йеванна, вона покірно дозволила відвести себе до далекої стіни, де між колон розташовувалися невеликі алькови. Там стояли канапи та столики, між ними снували лакеї з тацями. Більшість альковів були зайняті, але самий крайній, в кутку, залишався вільним.

- Прошу.

Дея опустилася на диван. Лакей тут же запропонував панам пляшку ігристого вина і срібну вазу з фруктами.

- Коли ми зможемо піти? - дівчина глянула на чоловіка.

Йеванн коротко посміхнувся: