32

Йеванн поспішав.

Демон всередині неспокійно нервував. Шкірив зуби, гарчав. Випробував на міцність ментальну  в’язницю. 

Маг відчував, як його друге «Я» наїжачується отруйними голками, б'є хвостом по «землі».

Демон підганяв бігти швидше. Не витрачати час на заглядання в кожні двері.

Деї там немає.

Він відчував це так само як хижак відчуває свіжу кров. Йшов по невидимому сліду, залишеному її запахом в повітрі. І цей слід вів все далі від бального залу, де залишилася ображена Лілі, її здивована мати та тітка зі стиснутими губами.

Йеванн покладався на розум і логіку, демон - на чуття та інстинкти. Але зараз їхні бажання збігалися.

Знайти, убезпечити, повернути свою жінку.

Ось і потрібні двері. Він штовхнув їх, не замислюючись. Увірвався в зимовий сад, важко дихаючи й стискаючи кулаки. Відчуваючи, як всередині підіймається хвиля гніву. Вона майже засліпила, затьмарила розум.

Дея та імператор стояли біля низького бортика басейну. Близько, дуже близько один до одного. Він тримав її за руку і щось говорив, проникливо дивлячись в очі. Здавалося, варто йому податися на дюйм - і їхні губи зустрінуться.

Почувши гуркіт дверей, обидва повернулися на звук.

- Йеванн? - Венарій зобразив здивування. - Лілі тебе відпустила?

- Я не її раб, щоб мене відпускати, - відрізав маг, намагаючись опанувати себе.

Його важкий, палючий гнівом погляд вперся в дівчину.

- Грубіяниш, хлопчику, - хмикнув, Венарій та відпустив руку Деї. - А ми тут говоримо про тебе. Обговорюємо деякі подробиці твого життя. Ти ж не проти? У подружжя не повинно бути таємниць одне від одного.

Тільки тепер Йеванн зауважив, що Дея бліда. Помітив покусані губи та тривогу, що оселилася на дні її очей.

- Що ви їй сказали, Ваша Величносте? - прохрипів він, розуміючи, що цей тон і саме питання можна розцінювати як загрозу.

Але імператор лише посміхнувся:

- Трохи просвітив твою дружину. Ти ж не розповів їй, яким чином зміг знайти й чому так довго шукав?

Маг насилу стримав рик. Прошепотів, ховаючи біль:

- Вам не слід було цього робити.

- Помиляєшся, хлопчику. Тут я вирішую, що робити. А ти знай своє місце.

Йеванн зблід. На його обличчі застигла непроникна маска, тільки в очах спалахнув небезпечний вогонь.

- Дякую, Ваша Величносте, що нагадали, де моє місце, - вимовив неживим тоном. - Якщо ви закінчили розмову з моєю дружиною, дозвольте нам піти.

Погляд імператора наповнився удаваною добродушністю, але не втратив колишньої чіпкості.

- Звичайно, хлопчику. Завтра у вас важкий день. Пані, - він знову заволодів рукою Деї, підніс до губ і поцілував, не відриваючи погляду від очей дівчини. - У вас є ціла ніч, щоб вирішити, чого ви прагнете найбільше. Побачимося завтра, на вашому вінчанні.

***

- Що він тобі розповів? - Йеванн майже гарчав.

Дея відвернулася до віконця карети. Говорити з чоловіком не хотілося, від важких думок і тривоги розболілася голова. Хотілося швидше повернутися в будинок, пройти до своєї кімнати, не помічаючи охорони, і впасти в ліжко.

Розмова з імператором забрала у неї останні сили, немов Венарій висмоктав їх.

- Чому ти мовчиш? - маг торкнувся її руки.

Дея здригнулася. Кинула на нього неприязний погляд.

- Я втомилася. Дай мені спокій хоча б до ранку.

Вона в запалі перейшла на «ти». Це маленьке, нічого не значуще слово кольнуло Йеванна в саме серце. Він так довго чекав, щоб вона зруйнувала бар'єр між ними, дозволила наблизитися. Але не очікував, що це відбудеться саме так...

- Втомилася? Я хочу знати, що він тобі розповів і маю на це право. Ти моя дружина!

- Право? - вона гірко усміхнулася. Перевела погляд на пальці, що вчепилися в її зап'ястя. - Ах, так... А у мене хіба немає права знати правду про те, за кого мене видали заміж?

- Я нічого від тебе не приховував.

- Невже? Тобі відомо, що планує імператор?

- Посадити мене на трон Альдаріка? Так, відомо. Але я вже казав, що не впевнений у своєму родоводі.

- Ось! - вона клацнула пальцями вільної руки. - Ти не впевнений! І не можеш знати, прийме тебе трон чи ні. А якщо ні... Що буде, якщо ти не той, хто потрібен? Якщо ти не спадкоємець?

Повисло мовчання.

Йеванн не поспішав відповідати. Вдивлявся в очі Деї, шукаючи там підказку. Сподіваючись, що десь в глибині серця вона хоч щось відчуває до нього, крім ненависті та неприязні. Адже повинна ж. Вони пов'язані душами, а це взаємний зв'язок.

Нарешті, він знехотя вимовив:

- Магія трону спопелить самозванця.

- І я помру разом з тобою, - закінчила Дея, дивлячись йому в очі. - Імператор не знає про це, ти йому не сказав. Але тепер у мене немає вибору, немає можливості відмовитися. Ви обидва загнали мене в пастку, з якої немає вороття.