42

Вона поставила собі уявну пташку: завтра ж вимагатиме всю наявну в будинку літературу про демонічну ієрархію та історію Альдаріка, а заодно знайти затишне місце, де можна провести пошуковий ритуал. Вона ще не залишила надії дізнатися хоч щось про долю брата.

Діставши з-під подушки вкрадений ніж, Дея крутила його в руках, поки в її голові розрізнені уривки складалися у зв'язну думку.

У якийсь момент опустила очі й зависла, розглядаючи гравіювання на руків'ї. Десь вона вже бачила таке...

Спробувала згадати.

Щось у переплетенні срібного візерунка було дуже знайомим.

Спогад відкинуло її назад, у далеке минуле. Перед очима спливла та холодна ніч, пінний берег, шматки туману, неживе тіло у воді...

Болт!

Арбалетний болт, що стирчав в грудях Йеванна! На ньому був точно такий візерунок!

Від несподіванки, Дея відкинула ніж від себе, немов він перетворився на отруйну гадюку. І здригнулася, коли той з глухим стуком впав на килим.

Задихаючись, вона втупилася на зачинені двері.

Що ж це все означає? Чий це будинок? Імператор подарував його Йеванну за якісь відмінності? Чи справа в чомусь іншому?

Сотні запитань заповнили голову. Тільки Йеванн міг дати відповіді.

Забувши про сон, вона підбігла до дверей. Але сил не вистачило навіть на те, щоб зрушити комод з місця, не кажучи вже про те, щоб взагалі відсунути його.

Є ще другий вихід, через кімнату Ноеля!

Дея кинулася туди, забувши, що на ній тільки нічна сорочка.

Ноель мирно спав. Вона пронеслася повз його ліжечка, мигцем кинувши погляд на сина. І вискочила в коридор.

Навпроти темніли двері в кімнату Катаріни, і вони були злегка прочинені. Ступаючи навшпиньки, Дея пройшла повз неї. А потім швидко спустилася вниз сходами в хол. Як раз вчасно, щоб побачити Йеванна, що стояв в оточенні тайхів. Один з них допомагав йому одягатися в дорожній плащ, другий на витягнутих руках тримав меч у піхвах. Ще двоє, такі ж похмурі, топталися поруч.

Поява дівчини не пройшла непоміченою.

Першим підняв голову маг. Його зуби блиснули в широкій усмішці.

- Міледі, не очікував побачити вас... та ще й в такому вигляді, - погляд темного зухвало пройшовся по ній. – Невже скучили?

Тепер і тайхи дивились на неї, витріщивши очі.

Дея склала руки на грудях, інстинктивно закриваючись від цих поглядів. Як можна впевненіше вимовила:

- Нам треба терміново поговорити. І краще, якщо ти піднімешся до мене! – вона виразно подивилася на тайхів.

- Хм... - Йеванн заломив брову. – Невже моя дружина-недоторка запрошує мене до своєї спальні?

- Ні! Тобто... так... - знітилася, розуміючи, як це звучить двозначно. – Ти йдеш?

- Не цікавить.

Він кинув це з такою байдужістю, що Дея мимоволі зробила крок назад.

І в цей момент вікно за її спиною висвітлив місяць. Молочні промені прошили тонку тканину сорочки, змальовуючи постать. Дея стояла майже гола, але, не розуміючи цього, продовжувала дивитися на чоловіка.

Тільки тайхи, боячись дихнути, поспішно опустили очі. Не можна дивитися на те, що належить демону!  Не можна бажати власність демона!  Не можна навіть думати про неї!

 Якщо, звичайно, хочеш залишитися живим і здоровим.

 - Міледі, - простягнув Йеванн, продовжуючи розглядати дівчину, - і радий би розважити вас цієї ночі, але не можу.  Наказ імператора.

 Посміхаючись, він взяв меч з рук тайха і повісив на спину.

 - Наказ?

 - Ваш чоловік дізнавач, ви не забули?

***

Сперечатися при тайхах вона не наважилася. Не хотілося виставляти себе на посміховисько, вистачить вже того, що бігла за Йеванном, як песик. Ледь не виляючи хвостом.

Від власної дурості й приниження Дею охопила відраза до себе. Нічому її життя не вчить. Між світлими й темними магами величезна прірва, яку за стільки століть ніхто не переступив. Так з чого вона взяла, що стане першою? З чого вирішила, що знайде з Йеванном спільну мову? Тим більше, що він напівдемон! А їхня мораль так далека від людської, що немає сенсу навіть намагатися її пізнати.

Подумки лаючи себе, повернулася у спальню і впала на ліжко. Очі різало від сліз.

Ну вже ні! Плакати вона не буде! Він не заслуговує на її сльози!

Дея зарилася обличчям у подушку. Вона гнала від себе думки про Йеванна, про візерунок на руків'ї ножа, про ту темну осінню ніч...

Але вони настирливо лізли. Перед внутрішнім взором раз за разом поставала картина, про яку вона прагнула забути.

Зрештою, виснажена переживаннями, Дея, як в яму, провалилася в глибокий сон без сновидінь.

Прокинулася від легкого дотику. Хтось легко і майже недбало гладив її по щоці. Хтось лежав поруч з нею в ліжку і дивився на неї.

Йеванн?!

Серце дівчини перехопило від припливу емоцій.

Невже прийшов?

Вона розліпила сонні повіки. Перед ще розфокусованим поглядом сплив нечіткий овал обличчя.

Дею скувало льодом.

- В-ваша величністе?.. – пробелькотіла вона, насилу ворушачи німіючими губами.