Історія, якої не було

Епіцентр

                                  І я на небі, мила моя, на небі,

                                                    Зоре моя, на небі, відколи тебе знайшов.

                                       І я на небі, мов на земному небі,

                                                     Мила, коли з тобою, літаю і знов, і знов.

                                                                                                      С. Вакарчук

 

Під вечір вітер стих. Вулиці, вулички, перехрестя, погруддя кам’яних левів, вікна і стіни старих будинків були свідками, як ті двоє безцільно бродили  химерним Львовом. В  пам’яті оживали якісь смішні історії, вони розповідали їх один одному, доповнювали один одного подробицями ті, в яких вони ж були головними героями. І це живило їхні усмішки і не розмикало рук…

- Ось і Галицька, 17, - промовив велет, коли вони підійшли до двохповерхового будиночка, потопаючого в зелені. Велет якось тяжко видихнув і, заглянувши супутниці у очі, промовив:

- Можна тебе побачити ще ввечері?

- Можна…

- Після двадцять першої … я буду вільний.

- Тоді зустрінемось на Площі Ринок о 21.30.

Він розімкнув свою долоню, і її рука звільнилась від теплих, міцних обіймів. Ніжно-синя сукня знову ожила. Дівчина відхилила хвіртку і обдарувала хлопця усмішкою:

- До зустрічі!

- До зустрічі!

 

Площа Ринок під вечір преобразилась вогнями ліхтарів і підсвіток. Біля водограю купками сиділа молодь. Вечірній Львів ставав якимось вищим, відкривав багатоликість своєї натури усім, хто наважився розгледіти його цієї пори, заворожував, дивував, манив, але ніколи не втомлював, не викликав байдужості.

Велет стовбичив на розі площі. На ньому все ще красувалась  уніформа, але без амуніції та бейсболки. Годинник на ратуші щойно видав 21.30. Хвилювання хлопця росло, заповнювало судини пульсуючим відгомоном розбурханого серця. Він  важко зітхав. Але ніжно-синю сукню, чи бодай щось схоже на неї ніде не бачив… «Господи, невже не прийде?» - різонула думка і зупинила на мить неспокійне серце… Дівчата люблять запізнюватись… Може, щось сталось? Він дістав ґаджет і побачив, що годинник показує лише 21.31… Може, що з телефоном?.. Ні, все в порядку. Час знущався над ним: велету здалося, що все зупинилось, завмерло, що руху нема, що місто, яке він знав так добре, викинуло йому сьогодні такого коника, з яким він не знає, чи впорається.

- Добрий вечір! – почулося біля його плеча.

Від несподіванки велет мало не опустив телефон. Годинник вибив на екрані 21.32. Хлопець кілька секунд мовчки розглядав ту, що так тепло бажала йому гарного вечора.

- А де твоя сукня?! – вирвалося здивування з його грудей.

- Ввечері холодно… А без сукні не приймаєте?- усміхнулась красуня.

- Приймаєм, - здався велет, оглядаючи її струнку постать в джинсах, білій майці і червоному светрі, накинутому на плечі . – Ідемо вечеряти.

Освітлені яскравими вогнями вітрини, строкаті вивіски на дверях невеличких кафе та ресторанчиків радо зазивали гостей. Але ті двоє відверто ігнорували  запросини і вперто продовжували міряти кроками львівську бруківку…

- Ось ми і прийшли, загадково усміхаючись, промовив велет. В його очах вона побачила знайому лукавинку.

- Чи не якесь чудо-юдо будуть подавати? – запитала дівчина, проникаючи в середину закладу, коли він привідкрив двері.

В холі вона помітила його задоволену міну, а лукавинка так заіскріла в очах, що дівчина зупинилась.

- Ти чого? Ходімо… Це звичайнісіньке кафе… Просто має невеличку родзинку…

Красуня  не зводила погляду  очей з велета. До них підійшов офіціант, як з’ясувалось, супутник дівчини подбав про місця заздалегідь. Їх провели  через коридор на терасу, посередині якої стояв один столик, накритий на двох. А біля внутрішньої стіни – барна стійка і… робоча поверхня з усім кухонним причандаллям.

- Ми будемо дивитись, як нам готуватимуть? –допитувалась дівчина.

Хлопець розвернувся до неї обличчям, трошки нахилив голову вниз, руками торкнувся її плечей ї ніжно-ніжно, хитаючи головою, промовив: «Ні».

- Ні? – вона здивовано дивилась на нього і ніяк не могла зрозуміти, що тут відбувається.  Велет  ще трохи потримав паузу і зізнався:

- Ми готуватимемо самі…

Вона не знала, що й казати, натомість  теж починала усміхатись.

- Добре… Що у нас на вечерю?

- А що б ти хотіла? – уточнював велет, ведучи красуню до робочої поверхні.

- Не знаю… Я спантеличена…

- Ти колись хотіла спробувати смажену грудку у моєму виконанні. Є нагода…

- Справді…

Вони чомусь обоє посмутніли. І він взявся за роботу.

Дівчина сиділа за барною стійкою і з цікавістю спостерігала, як хлопець орудував кухонним начинням, приборкуючи курячу грудку. Спочатку він натирав її пахучими спеціями, а потім мішав маринад. Все це супроводжувалось його кулінарними коментарями і поглядами в сторону красуні, які закидали в глибочінь душі зерна ніжності і гордості. Незабаром куряча грудка опинилася в соковитому маринаді. На неї чекатиме інтенсивне обсмаження. А поки мав готуватися салат.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше