Глава 9

– Тобто ти? – я нерозуміюче вирячилася на нього. – Виговський, що ти маєш на увазі?

– Ти хранитель, – він присів на стілець коло столу і склав руки на грудях. – Ці знаки, точніше руни як їх називають… Вони активуються коли поруч є хтось… – Ваня запнувся ніби підбираючи слова.

– Є хто? – я чомусь насторожилась.

– Хтось незвичайний, – зітхнув хлопець.

– Почекай, Виговський. До чого тут ти? – я відставила чашку вбік.

– Я… я теж не зовсім звичайний, – неохоче пробурмотів він. – Я тобі розкажу все згодом, але зараз у нас є важливіші проблеми, – він встав.

– Які проблеми? – я теж піднялась з ліжка.

– Видно, в тому лісі все-таки щось було. І нам треба знайти це «щось», поки воно не знайшло тебе.

– І що ж нам шукати? – що більше він говорив, то більше я переконувалась що один із нас несповна розуму.

– Поняття не маю. Це може бути яка завгодно тварюка.

– Як же нам її знайти якщо ми навіть не знаємо що це?

– Прочешемо ліс удвох. Ти як хранитель може і відчуєш щось.

– Я не хочу ходити з тобою по лісі! – я склала руки на грудях. – Ще прикопаєш мене там під якимось кущем.

         Ваня якийсь час задумливо косився на мене. Потім встав і підійшов ближче.

– Не прикопаю, – усміхнувся якось незвично дружелюбно. – Вибач, за мою свинську поведінку! Сам не знаю що на мене найшло, – хлопець збентежено потупився. – Якось неправильно у нас з тобою все почалось, – зітхнув важко.

– Так, неправильно, – розгублено погодилась я. Він знову був таким як тоді у гаражі. І, чесно кажучи, «добрий Ваня» подобався мені більше. – Дядько нас не відпустить. Він взагалі сказав щоб я не вставала з ліжка, – пробурмотіла, невпевнено зиркнувши на хлопця.

– А ти ще досі погано почуваєшся? – він скептично оглянув мене.

– Уже все добре.

– Ну тоді добре що добре. Дядька залиш на мене. Я з ним сам побалакаю. Поїдемо десь після шести. І зілля допий! Дійсно заспокоює. На собі перевіряв, – з цими словами Ваня вийшов.

***

Йому дійсно вдалося умовити дядька. Але довелося прибрехати що ми їдемо по гриби. Вася погодився, хоч і неохоче. Ще й пригрозив Виговському щоб наглядав за мною.

– Де це місце? Де ти прокинулась? – Ваня оглянув ліс.

– Ходи, – я відшукала доріжку по якій йшла. – Виговський, то хто такі хранителі?

– Ви охороняєте наш світ від зла. Як сторожі.

– Від якого зла?

– Від нечисті. Демонів, злих духів, монстрів з того світу, – відповів він, ідучи позаду.

– Хіба вони існують? – я усміхнулась. Ну чого мені трапляються тільки психи? Цей видно псих-фантаст.

– Ще й як існують. Просто їх не всі бачать. На відміну від хранителів. Ви запрограмовані на те щоб знищувати нечисть. Те як ти учора… – Ваня поморщився. – Це тільки маленька частинка твоїх здібностей. Сила  прокинулась недавно, тому ти ще не здатна її контролювати. Поки ще слабка для цього. Ти використала вчора забагато своєї магії, через те і знепритомніла.

– Для чого ця магія? – мені важко було повірити в його слова. Немов би потрапила в якийсь паралельний світ. Цікаво, а драконів я скоро побачу?

– Щоб знищувати нечисть, – Виговський невесело усміхнувся.

– Ти сказав що я найбільша біда вашого села. Це ти так пожартував? – з надією глянула на нього.

– Ні, я цілком серйозно, – хлопець не дивився на мене. – Бо ти такий хранитель який притягує цю нечисть. Є ті які вистежують і вбивають. Вони – винищувачі. Але ти трохи інакша, – він похитав головою. – Ти – ловець. Як приманка для нечисті. Тобі не треба нікого вистежувати. Монстри самі тягнутимуться до тебе. І знаєш, мене не дуже радує, що тягнутимуться вони в наше село, – роздратовано сказав Виговський, оглядаючи дерева.

– Ну вибачай! Я не навмисне ставала хранителем.

– Ти маєш рацію, – погодився він. – Хранителем народжуються. Хоча сила у вас прокидається не відразу. І не так рано як у тебе. Десь приблизно після двадцяти.

– І що ж зі мною не так?

– Все не так, – зітхнув Виговський. – Я ще ніколи не чув щоб хранителями були дівчата. Здається ти перша така.

– Що такого у тому щоб дівчина була хранителем? Це якась дискримінація за статевою ознакою.

– Можливо, – Ваня знизав плечами. – Але на це є свої причини. Ти просто ще не знаєш з чим тобі доведеться мати справу. Для цього треба ще й хороша бойова підготовка. Ти звісно не ображайся, але ти б навіть мене не поборола.

– Що? – я усміхнулась почувши це. – Чого це ти так вирішив?

         Ваня зупинився і, розвернувшись, мовчки підійшов до мене. Близько підійшов. Я пробіглась по ньому очима, зупинившись на серйозному обличчі. Хлопець був більшим за мене, хоча й не набагато. Але вищий десь на сантиметрів п'ятнадцять, і широкоплечий. Він явно мав перевагу. Сила відчувалась навіть у його погляді.

– Ти такий самовпевнений, – роздратовано пробурчала і потупилась.

– Я просто дивлюсь фактам у вічі, – він так само пильно спостерігав за мною, від чого я почувалась ще більш збентеженою.  – Ти боїшся завдати комусь болю. І ти достатньо чутлива, хоча й намагаєшся приховати це, – він якось хитро усміхнувся. – Можливо тому хранителями зазвичай стають чоловіки. Ми більш твердолобі.

– Це вже точно, – пробурмотіла, оглядаючи ліс навколо. 

– Знаєш, взагалі то я сподівався що ти скажеш «Та ні, Ванюха, ви не такі, не накручуй себе».

– Ні. Я не збиралася такого казати! – я ледь стримуючи усмішку, обійшла його.

– От тобі й маєш! – проворочав він ідучи позаду.

– Ось тут, – я кивнула на місце куди ми прийшли. Його було досить легко впізнати. Там росло якось дивно викручене дерево. – Отут я прокинулась.

– Отут? – повторив Виговський оглядаючись навколо. – Я був тут учора. Нічого не знайшов. Навіть і сліду, – він став знову озиратись навколо.

– Ти кажеш нечисть має тягнутися до мене? Чому ж я її не бачила?