Глава 49

Субота, 10 вересня

– Я не знаю як вона це робить, – тихий голос Тараса. – Але вона справді відчуває.

– То цей портал… – нерішуче почав Виговський.

– Був пасткою для хранителів. Ніхто не міг цього знати. Занадто потужна магія. Навіть дозорці не помітили. Кирило один із найсильніших відступників.

– Вона отямилась, – тихо сказав Ваня.       

         Почувши чиїсь кроки, я обережно відкрила очі. Зітхнула, зрозумівши що ми у школі хранителів. Я впізнала цю кімнату.

– Вася? – стурбовано спитав Тарас, схилившись наді мною.

– Він не вернувся? – важкий клубок стиснув горло.

– Портал зачинено, – хлопець похитав головою. 

         Я тикнулась обличчям у подушку, не в змозі стримувати сльози.

– Вась, він би все одно це зробив. Навіть якби знав правду. Портал треба було закрити.

– Не ціною його життя.

– А чийого життя? Може твого? – я помітила сльози у очах хранителя. Це було втратою не тільки для мене.

– Краще б мого, – зажмурилась. І це була правда. Якби обирати серед хранителів ким би пожертвувати, я б без зайвих роздумів обрала б себе.

– Що ти в чорта мелеш, Вась? – сердитий голос Виговського.

– Те що думаю. Це повинна була бути я, а не він. Розумієш? Тоді б все закінчилось.

– Для тебе б усе закінчилось. Ти просто так хочеш втекти від проблем. Ти не думаєш про тих хто поруч.

– Якраз то думаю. Все було добре. Допоки не з’явилась я. Від мене суцільні проблеми, – рішуче встала з ліжка.

– Ти куди? – Ваня заступив мені дорогу.

– Рятувати його. Нехай дозорці відкриють портал. Я читала що вони це можуть. Особливо на місці старого. Матерія там вже ніколи повністю не відновиться, – від хвилювання моє серце вилітало з грудей.

– Майстер не стане жертвувати ще одним хранителем. Тим паче не тобою, – Тарас похмуро витріщався на мене.

– Та що такого в мені? Ви самі можете знищувати нечисть. І робите це набагато краще. Досить мене від всього уберігати! Досить запевняти, що я там якась дивовижна і безцінна! – я похитала головою, стираючи сльози. – Мене ж для чогось повернули у цей світ. Чого порятунок Руслана не може бути моїм призначенням? Я впевнена що він би зробив це для мене.

– Хіба ти не розумієш, Вась? – Виговський невесело усміхнувся. – Кирилу не треба Руслан. Йому потрібна ти. Саме цього він і добивається. 

– То може віддайте йому те що він хоче. Тоді він заспокоїться.

– Це навіть не обговорюється! – сердито відрубав Ваня.

– Ти мені не хазяїн, Виговський! Думаєш обрав мене в пару, то маєш право все за мене вирішувати? – я з викликом дивилась в його очі. – Все скінчено, Ваня! Давай зупинимо це божевілля прямо зараз! Ти не приймаєш мене такою. Тобі треба дівчина, яка не швиргатиме тебе об дерево, бажаючи якомога швидше замочити нечисть. Кирило мав тоді рацію. Зі мною ти довго не протягнеш, – не знаю від чого в мене більше розривалось серце: від того що Руслан залишився у чужому вимірі, чи від цих слів що я говорила Виговському.

– Давно ти Кирила слухаєш? – сердито, але його голос якийсь надломлений.

– Я свій розум слухаю. Не ладиться у нас, хіба не бачиш? – усміхнулась крізь сльози. – Стільки проблем через це все. І справа не в тобі, Виговський.

– Вася, замовкни! – він помітно втрачав самоконтроль. – Ти просто на емоціях. Давай поговоримо про це потім.

– Не буде ніякого потім! Я й так багато собі дозволила. Я припустилась помилки, – співчутливо глянула на хлопця. Він був занадто хороший, щоб продовжувати псувати йому життя. – Кінець фільму, Виговський! Хепі-енд у нас не передбачався, – сказавши це обійшла його. Він, дякувати Богу, не став зупиняти. Навіть не дивився. Зате Тарас, що був свідком цього всього, виглядав приголомшеним.

         Я, сповільнилась, помітивши в кінці коридору Майстра. Судячи з усього він чекав на мене. Швидко стерши сльози, я вийшла до нього в хол.

– Прогуляємось? – спокійним тоном запропонував чоловік, на що я лише кивнула.

Хвилин двадцять ми брели мовчки через ліс. А потім вийшли на пагорб де дерева росли рідше. Внизу текла невеличка річка, на берегах якої були розкидані великі кам’яні валуни. Ми присіли з майстром на один із таких.

– Чув ти вирішила порвати з Виговським, – почав він, спостерігаючи за водою.

– Так буде краще.

– Краще для кого?

– Для всіх, – видавила, відчуваючи як горло стискає клубок, а на очі навертаються сльози. Майстер, нічого не говорячи, притягнув мене до своїх грудей. – Я ж знаю що він ні в чому не винний,  – я тикнулась обличчям в сорочку Льоші. – Просто не хотів мене відпускати. Боявся що зі мною щось станеться. Але не можу нічого з собою зробити. Я як на нього дивлюсь згадую обличчя Руслана. А потім як він ступив туди, – я схлипнула. – В нас все-одно нічого не вийде. Він мене боїться. Я відчуваю.

– Все не так, Вась. Просто він, як чоловік, хоче бути для тебе захисником. Це закладено в нас природою. Не в хранителях, не в перевертнях, а просто в чоловіках. Тому він не пускав тебе вчора. І я вважаю правильно робив. Ніхто не знав що воно так вийде.

– Йому не подобається те що я хранитель.

– Просто Вані не вистачає твоєї уваги. Для самітників це взагалі велика проблема. Вони бажають бути центром всесвіту для своєї пари. Він просто ревнує тебе. До нас, до нечисті. Перевертні часом бувають нестерпно егоїстичними, – він зітхнув.

         Ми посиділи мовчки кілька хвилин.

– Звідки у вас цей шрам? – раптово спитала я. Не знаю чому, але мені  хотілось це знати.

– Шрам? – майстер потер щоку, ніби тільки но пригадавши про свої три довгі борозни. – Ще коли я був молодим, десь таким як наші хлопці, зчепився з демопсом. Я зелений був, слабкий, але погеройствувати хотів. Ледь не голіруч на нього кинувся. От тепер і маю.

         Я згадала того великого чорного звіра. І як Руслан з Тарасом випробовували мене. Руслан… Тепер його не буде на тренуваннях. Він не буде являтись до нас додому і не забиратиме мене у школу.