Глава 57

***

Субота, 24 вересня

Розплющивши очі, я ще якийсь час безтямно витріщалась у сіру стелю. Це не було схоже на ту стерильну кімнату. І тут було страшенно холодно. Хоча, поступово біль від порізів знову повертався до мене і до холоду вже якось не було діла.

Я обережно піднялась з незручного лежака, вкритого якимись лахами. Сльози відразу ж ринули з очей. Рани вже попідсихали, та від цього було не легше. Біль став притупленим і ниючим.

– Краще б ти лежала. Не варто витрачати сили на зайві рухи, – пролунав тихий хлопчачий голос десь з кутка. Я оглянула бруднуваті сірі стіни. Немов тюремна камера з середньовіччя. Хоча судячи з вікна у вигляді гратів, я не була далеко від істини. З меблів лише дві широкі дерев’яні лави, на одній з яких я і лежала. Інша стояла в протилежному кутку. А на ній чиясь згорблена фігура. 

– Це був Тимофій? – він підняв голову.

Я завмерла, вдивляючись в незнайоме обличчя. На вряд чи цей хлопець був старший за мене. Може навіть менший. Він виглядав таким худим і змученим, немов би все життя просидів у цій камері. Темні кола залягли під очима, світле волосся було безладно спутане, а одяг… Мабуть, крім цієї сорочки і витертих до дірок штанів, в нього нічого не було.

– Я не знаю як його звуть, – нервово глитнула, згадуючи того відступника. Чому за такою гарною зовнішністю ховається такий монстр?

– Це точно був він. Я знаю, – хлопець якось гірко усміхнувся, підтягнувши коліна до грудей і втупившись поглядом у підлогу. В нього були босі ноги. Тут було досить холодно для босих ніг.

         Я розуміла що отак витріщатись непристойно, та не могла відвести очей.

– Де я? – знову оглянула брудні стіни.

– Я сказав би що в заду всього світу. Але тут досить спокійно, – він знизав плечами, так само дивлячись у підлогу.

         Я, поморщившись, звісила ноги з лежака. Тільки но жаліла цього хлопця, а на самій та тонка майка з шортами. І те вже злипнулось від крові і присохнуло до тіла.

Я обережно зачепила край тканини, щоб відірвати її від шкіри. Та відчувши різкий біль тихо скрикнула і облишила.

– Ти ж хранитель? – хлопець знову підняв на мене очі. – Паладієве кільце у тебе на шиї. Вони чіпляють таке на хранителів, – пояснив він. 

– Так. Я – ловець, – я обережно обмацала метал у себе на шиї. Рука тремтіла і від таких рухів рани на ній починали ще більше нити. Я намагалася менше дивитись на них. Деякі були досить глибокі і виглядали відверто жахливо.

– За що він тебе так? – хлопець якось співчутливо оглянув моє тіло.

– За що? – повторила я. – Вони спочатку планували за допомогою мене вирощувати мега крутих хранителів. Чи точніше відступників. Мабуть щоб потім захоплювати світ. Але дещо пішло не за планом, – я зітхнула. – Тепер їм просто треба моя сила.

– Вирощувати хранителів за допомогою тебе? – він з сумнівом глянув на мене. – Тобто… – хлопець аж трохи збентежився.

– Так, – я кивнула і сама потупилась.

         Ми помовчали деякий час. Видно він роздумував над моїми словами.

– А що з тобою? Чому ти тут? – обережно спитала я, розглядаючи його. Боже, чим більше на нього дивилась, тим більш худим він мені здавався.

– Невдалий експеримент свого батька. Не виправдав його сподівань, – він якось гірко усміхнувся, відтягнувши край сорочки. В нього на шиї було сріблясте металеве кільце. Так як і моє, десь пів сантиметра в діаметрі.

– А хто твій батько? – я глитнула, сподіваючись що мої здогадки і інтуїція все-таки мені брешуть.

– Це завдяки йому ти тут. Це його лігво, – він з ненавистю дивився в стіну.

– Кирило? – ледь видавила я з себе.

– Здивована? – він гірко усміхнувся мені. – Хоча це очікувано.

– Але ж в нього один син, – недовірливо покосилась на хлопця.

– Один? – задумливо сказав він. Це навіть не звучало як питання. – Один якого він визнає. А таких як я мабуть багато. Кирило схиблений на таких експериментах, – пробурмотів він роздивляючись свої руки.

– То ти… хранитель? Чи відступник? І про які експерименти ти говориш?

– Я химера, – неохоче сказав хлопець. – Діти відступників автоматично вважаються відступниками. Навіть якщо ми такого нічого не робили. Ну принаймні одна частина мене відступник. Я вже сказав, що Кирило любить всілякі такі експерименти. Моя мати була таргаром, – хлопець потупився, ніби це був найбільший сором його життя.

– Таргаром? Це якийсь різновид нечисті? – я поморщилась, намагаючись згадати книги які читала. Таргара поки не зустрічала.

– Не знаєш? – хлопець здивовано глянув на мене. – Може й добре що не знаєш, – він зітхнув. – Сказати по правді, доброго мені від неї нічого не дісталось.

– То за що Кирило посадив тебе сюди? Хіба так чинять зі своїми дітьми?

– В ньому немає нічого чистого. Він чинить не за тими законами що діють в твоєму світі, – хлопець ще більше притиснув коліна до своїх грудей. – Я так як і ти. Лише допоміжний інструмент в завоюванні. Але щось пішло не по плану.

         Ми помовчали ще трохи. Я відчувала як надія повільно покидає мене. На вряд чи хто з хранителів сунеться в інший вимір. Вони мене не знайдуть.

– Як тебе звуть? – раптом спитав хлопець.

– Василіса. Але всі називають Вася. Мені так більше подобається, – я зморгнула сльози. 

– А я Ярослав. Просто Ярослав. Не люблю коли Ярик. Ярик – Комарик. Ярик - Кошмарик.

         Я не змогла не розсміятись. Він був досить милим і добрим як на відступника.

– В тебе дуже гарна посмішка, Вася, – хлопець якось дивно дивився на мене. – Я вже давно не бачив як люди усміхаються.

– Скільки ти вже тут? – в мене аж серце стискалось від одного погляду на нього.

– Не знаю, – він знизав плечами. – Мабуть довго, – з болем глянув на вікно. – Мені шкода, Вася, – його голос тихий і якийсь тремтливий. – Ми тут приречені.

         Ми посиділи ще хвилин п’ять в тиші. Абсолютній тиші. Вона аж давила на вуха. А потім пролунав якийсь металевий скрип. Я помітила як здригнувся Ярослав. А вже за мить двері відчинились і в камеру увійшов Тимофій.