Червоний сигнал

Працюю я помічником машиніста на просторах мережі залізниць Росії.  Працюємо ми парами - власне машиніст і його вірний помічник.  Якось раз мій напарник захворів, і мене відправили в рейс з іншим машиністом.  Познайомилися перед поїздкою, поговорили, ну я і запитав:

- А твій помічник де?

- Медкомісію не пройшов, руки затрусилися, - відповів він мені.

Ну, затряслися і затряслися, чого в житті не буває.  На цьому тему і зам'яли.  Поїхали.  Здружилися, можна сказати - тем для розмов знайшлося предостатньо: він, як і я, ходив в тренажерний зал і представляв собою м'язистого дядька.  Ось і проговорили ми з ним всю дорогу в одну сторону.  В кінцевому пункті відпочили і поїхали назад.  Поїзд дістався з вибухонебезпечними матеріалами, тому з нами поїхав ще й охоронець.  Для перевезень небезпечних речовин є віддалена від основного шляху гілка, яка проходить через поля і ліси.  Ось туди-то нас і завернули.

Справа була пізно вночі.  Їдемо ми, балакаємо, а в рації чути незрозумілі шерехи і шепіт.  Ну, я і взяв трубку, щоб послухати, піднести динамік ближче до вуха, як раптом машиніст змінився в обличчі і майже криком наказав покласти трубку.  У подиві я поклав її, поцікавившись, в чому причина такої бурхливої ​​реакції.  Він і розповів:

- Пам'ятаєш, я тобі казав, що у мого помічника руки затрусилися?  Так там те ж саме було.  Шарудіння, шепіт в рації, він теж взяв послухати, хто чого говорить, прямо як ти зараз.  Йому чогось сказали, як він сам каже - бабка якась, і у нього руки затрусилися на наступний день.  Вже не знаю, від цього чи, але чим чорт не жартує ...

Бажання слухати рацію тут же відпало.  Я почав розпитувати на цю тему, і він сказав, що тут на пагорбі село, в якому живе бабка, а у неї від діда залишилася радіоапаратура.  Багато разів скаржилися на неї, що вклинюється в ефір, заважає працювати.  Навіть розслідування провели і вирахували її, але з якихось причин і після розслідування вона продовжувала передачу своїх повідомлень - заходів вжито не було.

Трохи пізніше ми встали перед червоним сигналом, а на залізниці зовсім не як на дорозі у машин - червоний може горіти хоч три, хоч всі десять годин поспіль.  Тема про бабку забулася, понеслися анекдоти і всяка інша балаканина.  Через якийсь час із задньої кабіни прибіг охоронець з очима як два блюдця, зі словами: «Там баба йде до нас в нічній сорочці і босоніж».  Повторюся, що на вулиці глибока ніч, час року - пізня осінь, на вулиці лежить сніжок, градус нижче нуля ... Згадавши про злощасну бабку, ми побігли закривати двері локомотива.  Повернувшись в кабіну, погасили світло і притихли.  У вікно я висовуватися побоявся.  Тільки чув, як близько локомотива спочатку хтось бродив, а після почав стукати в корпус з жалісливими благаннями про допомогу.  Машиніст висунувся подивитися, хто там - хіба мало, може, яка допомога і правда потрібна, - але тут же закрив вікно і відійшов.  Тим часом на вулиці ця сама бабуся почала бігати і голосно сміятися.  Сказати, що ми перелякалися - значить, не сказати нічого.  Три здорових мужика сиділи і боялися, як діти малі.  На наше щастя, загорівся жовтий, і ми поїхали.

Після приїзду розповіли це іншим локомотивним бригадам, на що нам сказали, мовляв, це не поодинокий випадок, але раніше вона не підходила, а сиділа недалеко і дивилася, щось час від часу вигукуючи.

Ось така історія.  Що це було насправді, не знаю - може, просто хвора жінка, а може, і відьма якась.