7

- Боже мій! Боже мій! - тряслася Муся в істериці, сидячи на м'якому сидінні мерседеса. - Я його вбила. Я вбила людину. Колінька! Біднесенький!

- Муся, заспокійся, - заспокоювала я її, хоча самій було не легше. - Ти нікого не вбивала. Він сам стрибнув з даху. Ти в цьому не винна.

- Це він зробив через мене, - продовжувала подруга, ридаючи. - Він говорив мені, якщо я його кину, то він вистрибне з балкона. Але я йому не вірила. Думала, він жартує.

Муся продовжувала битися в істериці. Мої слова її не заспокоювали. Ну і нехай собі реве, якщо їй так хочеться відчувати себе винуватою.

Раптом я згадала про нічний дзвінок. І тепер мені стало ясно, що тоді дзвонила Лариса Іванівна. Вона теж вважає Мусю винною в смерті її сина. О Боже! Ця жінка погрожувала моїй подрузі! Треба звернутися до Сергія Петровича. Він обов'язково розбереться.                                             

Муся поїхала до Людмили Леонідівни, а мене вони висадили у метро. Моя матуся і Муся були подругами, незважаючи на велику різницю у віці. Зараз вона, напевно, втішає Мусіньку, а та гірко плаче на її плечі. А потім вони поїдуть по бутіках і магазинах. Там вони скуплять всі новинки, які  з'явилися за останній тиждень. Незважаючи на те, що шафи у них ще місяць назад не замикалися. Нічого в цьому страшного, звичайно, немає. Вони куплять ще кілька шаф, щоб запхнути туди свої нові наряди.

Нарешті, я добралася до місця роботи Сергія Петровича. Він був на місці. Мені сказали, що він зайнятий, тому прийняти мене не може. Але я сказала черговому, нехай подзвонить йому і назве моє ім'я. І це спрацювало. Хлопець навіть здивувався і став більш ввічливим зі мною. Він пильно на мене подивився. Здавалося, він думав: «Що це за птаха така, яку полковник негайно прийняв, незважаючи на суворий наказ: нікого до нього не пускати?» І в цьому не було нічого дивного, тому що він навіть свою Мусічку не приймав в робочий час. А мене він завжди був радий бачити!

- Дошенька, плоходь! - почула я голос батька Мусі. - Лад бачити лозумне обличчя. А то всі ці ледалі і лежебоки мене вже дістали!

- Дякую, дядько Сергію, - нарешті я вставила слово.

- Коли ж ти, Дошенька, до нас плацювати плийдеш?

- Я рада б хоч і зараз, дядько Сергію. Ви ж знаєте. Але моя матуся погрожує мені, що якщо ви мене візьмете до себе, то вона доб'ється, щоб вас вигнали із відділку в три шия. Хоча працювати з вами - моя мрія, ви це знаєте, але я також знаю, що це відділення - ваше життя. Тому я буду до вас іноді так на годинку, іншу забігати, щоб ви так сильно не сумували з цієї причини.

- Ох, Дошенька! У мене плям немає слів. Як же нечувано пощастило Людмилі Леонідівні з донечкою! Ось мені б таку доньку!

- Дядько Сергію, ви ж знаєте, що ви мені як другий тато. І я не кличу вас татом тільки, щоб Мусю не ображати. Вона ж ревнує вас до мене.

- Неплавда! - не вірив він.

- Вона ж тільки пішла разом зі мною в академію, щоб ви нею пишалися. Хоча ви знаєте, що вона хотіла стати моделлю.

- Та не захищай її, Доша, - серйозно сказав полковник. - Вона тільки осоломила мене, поступив в академію. І їй викладачі ставили «залах» тільки тому, що потім вони  плиходили до мене, і я сплачував її болги.

- Ну, добре, дядько Сергію, - заспокоїлася я. - Нехай буде по-вашому. Я прийшла до вас не для того, щоб з вами сперечатися.

Я сіла на стілець, на якому Сергій Петрович неодноразово допитував злочинців.

- Вашій доньці загрожує небезпека, - випалила я серйозним тоном.

- Мусі? - здивувався полковник, але навіть бровою не повів. - З чого ти це взяла?

- Вчора я ночувала у вас і о третій годині ночі телефонувала Лариса Іванівна, мати Колі Булдигіна, нашого однокурсника, і вона погрожувала Мусі.

Якби це не був Сергій Петрович, який мені вірив у всьому, то я б зараз загрузла в купі запитань. «А чому ви так думаєте? - питав би мене якийсь кретин в погонах. - І чому ви відповіли на дзвінок в чужій квартирі, якщо було так пізно? І чому ви не спали о третій годині ночі, а вешталися по квартирі? І чому ви вирішили, що саме Марії Катошкіній погрожували?"

- Ти в цьому упевнена? - тільки й запитав батько Мусі. - Адже Микола Булдигін плоходить у нас, як не самовбивця, а як убитий, скинутий з клиші кимось спеціально.

- Так ви про це знаєте? - зраділа я. - Так Коля не покінчив з собою через Мусю? Його що вбили?

- Так. Тому Лалиса Іванівна не могла тоді дзвонити. Вона знає, що її сина вбили.

- Але на похоронах вона накинулася на Мусю, - дивувалася я. - Вона її винила в смерті сина.

- Ах так! Забув тобі сказати, що їй цей факт повідомили лише після похолон. Не хотіли її турбувати до цього.

- Так значить, це все-таки вона дзвонила Мусі.

- Дошенька, заспокійся. Ну, дзвонила вона в стані афекту. Але залаз вона-то знає, що Муся ні в чому не винна. Ось побачиш, більше дзвонити вона не стане. Мусі нічого не загложує.

З цим я вийшла геть від Сергія Петровича. Щось в цьому неясно мені. Потрібно у самої Лариси Іванівни про це запитати. Невже Колю убили? Який жах! Бідний Колінька!