Стрілець часу. Елізіум

Розділ 14 Котельва

Розділ 14

Котельва

Музичні тони.

Вони бринять повітрям,

гріючи душу.

 (Лана Василенко, хоку)

 

Над горою Меру тиша. Лише у тиші відчуваєш гармонію. Лише тиша дарує спокій і відкриває двері у непізнаний світ. Загублені думки перемовляються між собою і чекають на сміливця, який здатний їх сприйняти і осмислити. Північна Зірка осяває шлях воїнам, запрошуючи у подорож. Незбагненну подорож до себе.

Іван закриває очі і намагається відчути потаємне. Що приховує правічний Дуб? Сьогодні віт точно не чекатиме гостей і залишиться собою. А ось і перший сюрприз. Блакитне Сонце. Минулого разу Іван його не помітив. Одначе! Але ж це гора Меру, тут усе можливо.

Блакитна куля випускає промінь і лагідно, наче мати, пестить Ваню по обличчю. Доволі приємно і лоскотно, як в дитинстві. У голові починає паморочитися, але за хвилину юнака огортає блаженне відчуття рідної домівки, яке не можна порівняти ні з чим. Хіба що з маминою колисковою на слова А. Малишка:

Спи, засни, моя дитина,

спи, моє маля.

Ніч іде в гаї, долини.

Трави нахиля.

Хай тобі ця ніч насниться,

що в очах сія.

Будеш завтра в світ дивиться,

Зіронько моя.

Посміхнись до мене, сину,

і зрадію я.

Не хвилину, і не днину.

Я навік твоя.

Перша ніч твоя почата

В співах солов’я.

 Дай же мамі рученята,

Зіронько моя.

Іванові повіки закриваються, наливаючись солодкою важкістю. Тіло опускається у п’янку траву і стає невагомим. Тоді, наче сотня павутинок, розлітається у просторі і часі, воз’єднуючись з вібраціями-думками, що випромінює загадкова Зоря. У спалахах Північного Сяйва Правічний Дуб повільно витягує коріння із-під землі, підхоплює невагоме Іванове тіло і зі швидкістю ракети мчить у небо, назустріч Блакитному вогню.

***********************************

Весна цього року запізнювалася. Плакала холодними дощами та лякала морозами і снігом. Але це не зупинило Олену Павлівну, яка зібрала невеличку валізу і помчала до Котельви на зустріч із дідом Охрімом. Треба було рятувати Івана. Від чого саме рятувати, і сама не знала. Але материнське серце підказувало, що Іванові потрібна допомога.

На залізничному вокзалі взяла білет на потяг у один кінець, адже не знала, на скільки доведеться затриматися. На роботі взяла позапланову відпуску. Святе місце, як-то кажуть, порожнім не буває і жінці одразу знайшли заміну на ім’я Таміла Гаврилівна. Ну й нехай. Так навіть краще.

Потяг мірно простукотів колесами, і за три години Олена Павлівна була у Полтаві. Ще за дві  години прибула за адресою: 2-й провулок Лісовий, будинок 28. Тут живе славнозвісний Охрім Калістратович, знахар і місцевий маг. Невеличку будівлю на стінах прикрашають по три старовинних вікна із зеленими віконницями. На причілку навіс зі східцями із червоного каменю, що ведуть у сіни. Обвела очима подвір’я: шість сараїв та льох. Куди ж без нього.

Олену Павлівну гостинно зустрічає дід Охрім і через сіни веде у нехитрі хороми. В кухні  порається біля плити бабця Віра, готуючи ароматну страву.

— Здрастуйте, Віро Омелянівно!

— Здорова будь, Оленочко! Як доїхала, не розтрусило дорогою? — посміхається старечими вустами бабця, не забуваючи при цьому збирати пінки з холодцю, який тихенько булькотить на печі.

— Та якось бог милував! Дісталася майже без пригод, але ваш будинок довелося довгенько пошукати. Доки знайшла, притомилася.

Бабця Віра співчутливо підходить і обіймає гостю. Прискіпливо роздивляється червоні шкіряні  чобітки на високих підборах:

— Хто ж у таку даль у такому взутті збирається! Пам’ятаю, минулого разу ти з чоловіком на власному авто приїздила.

— Так. Але я потрапила в невеличку аварію і автівку довелося віддати в автосервіс. — почала пояснювати Таміла Гаврилівна. — Та й чоловікові я нічого не сказала про справжню причину від’їзду, вирішила не втаємничувати у цю справу. Він саме зараз заклопотаний виборами до Київради. Та й що я мала йому сказати? Як пояснити власне несподіване рішення? Що у мене погані передчуття і молодшому синові знову загрожує небезпека? Чоловік би покрутив пальцем біля скроні і був би правий. Однієї інтуїції недостатньо, потрібні докази. Ось за чим я до вас приїхала.

Бабуся Віра відклала дерев’яний ополоник на підставку і голосно покликала:

 — Охріме! Принеси мені, будь ласка, із льоху яєць, сметани та сиру. Будемо ліпити варенички. Ти ж мені допоможеш, Оленко?

— Так. Звісно. А як же Іван? Відчуття мене ніколи не обманювали. Треба негайно щось робити, а то я з розуму зійду.

— А ми і робимо. — заспокійливим голосом відповіла бабця. — Усьому свій час. Правда, Охріме?

Знахар саме заніс глечик із сметаною та миску з сиром і обережно поставив на стіл.

— Авжеж, Віро. Поспіх у цьому ділі не потрібен. Навпаки, може зашкодити. Отже, ліпіть вареники, а я тим часом дещо-куди змотаюсь.

Дід Охрім труснув сивою бородою, вліз у чоботи, одягнув свитинку і зник за дверима. Коли клямка вхідних дверей клацнула, бабця Віра неквапливим рухом дістала невеличку діжку і вправним рухом почала пересівати муку через сито:

— Оленочко, дівчинко моя, доки я учиняю тісто, перевзувайся у хатні капці, одягай фартуха, пов’язуй хустинку і розімни сир із яйцями. Не забудь додати дрібку солі та ложку цукру, а я у тебе дещо запитаю. Чи відомо тобі, що завтра починається Сиропусний тиждень?

— Що, не зрозуміла? — Олена Павлівна вже змінила чобітки на капці і почала підправляти волосся під квітчасту хустинку.

 — Сиропуст, чи простіше кажучи, Сирна неділя. Пущення, Загальниця, «ніжкові заговини».  Тобі про щось говорять ці слова?

— А про що вони мені повинні говорити? — жіночка надягла фартух і зав’язала навколо тонкої талії.

— А про те, квітонько моя, що завтра починається тиждень перед початком Великого Посту. У нас його ще називають Сиропусним, бо забороняється вживати сало, м’ясо та тваринні жири, а ось сир – можна. Люди їдять яйця, вареники з сиром і сметаною, сколотини від масла, себто маслянку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше