Розділ 17 Хатка на стелі

Розділ 17

Хатка на стелі

«Людське життя схоже

на коробку сірників.

 Поводитися з ним

серйозно – смішно.

Поводитися несерйозно --

 небезпечно.

 (Рюноске Акутагава)

Оце так помешкання! Загогулина, як равликова мушля, тільки закручується спіраллю: товща знизу, а чим далі вгору, звужується, наче спис. Іван увійшов до середини. На стінах ієрогліфічні написи. Про що вони? Незрозуміло.

Клаповух слідкує за хлопцевим поглядом і не бариться з відповіддю:

— То мій приятель забавляється. Кажу йому: «Скоро твоя творчість вийде за межі будинку, доведеться двадцятий ярус добудовувати». А він мені: «Не переживай, Синтетику, маю знайомого архітектора на ім’я Снеліус-Офігеніус. Він, правда, бере дорогувато, зате потім навіть на Алфі-Центавра заздрять.»

— А хто ваш приятель? — цікавиться Іван, намагаючись не зачепити павука, який розмотав сіті прямісінько проти входу.

— Слимакус, звісно. Тут його знають під псевдонімом «Маякнутий», бо перебудовувати Всесвіт він почав на узбережжі Адріаторного моря. Спочатку заприятелював з тамтешнім наглядачем маяка, а потім асимілював з ним і зайняв його місце. Ви не чули? Дивно. Тут усі поважають Маякнутого, а дехто навіть побоюється, бо вміння асимілювати види між собою – рідкість. На це особливий талант потрібен. До речі, ви ніколи не хотіли бути, скажімо, метеликом, чи багатоніжкою? А, може, бажаєте стати єдинорогом?  Тут не треба далеко ходити. Одне моє слово, і приятель вдовольнить вашу цікавість і здійснить мрію. Ой, забув. Ви ж поки що неплатоспроможний, тож доведеться зачекати, доки розбагатієте. Ей, пане Стрільцю, не чіпайте Срібний Пил!

 Та було вже пізно. На Івана напала алергія і він голосно чхнув, від чого сріблясті блискітки закружляли повітрям, здіймаючи хатку у повітря. Нею декілька разів добряче труснуло. Коли пил осів, будівля теж приземлилася. Тільки догори дриґом. Іван лупнув очима від подиву, бо тепер його ноги знаходилися на стелі, а голова впиралася у підлогу.

— І нащо ви так зробили? Дивіться, павук випав. — Клаповух ніжно підняв десятиногого і здмухнув срібну пилючку. — Ох і влетить вам, шановний, коли Маякнутий повернеться. Ви порушили хід експерименту. Істота ось-ось повинна була у кокон замотатись, а з кокона мала пташка Сірінга вивестися. Асиміляція коту під хвіст. Я мовчу про стіни, з яких геть усі написи повтікали. Та ви не Стрілець, а дикий Солярний вітер. Чим розраховуватись будете? Яблук у вас немає. Але я не жадібний, Луком вашим вдовольнюсь. Красненько дякую за перо Фенікса. Що впало, те пропало. Так, здається, у вас кажуть? Ні, ні. Навіть не просіть, не віддам. Я його перший підняв, а значить, воно моє. А навіщо вам одне без іншого? Дивіться, як зручно. І сорочку вже не треба знімати. Вона від струсу сама догори піднялася. Бачу, бачу, часу у вас зовсім мало залишилося. Майже усі години пострушувало. Самі винні. Вирішуйте: залишите Лук собі, і пан Хронометр вас зовсім скоро впіймає, а не віддасте, я натискаю кнопку на сережці, і привіт, Песиголовці.

Іван деякий час стояв, наче зачарований, переварюючи лепетання підступного елізіанця, доки той зовсім не знахабнів і не шарпнув артефакт, що під дивним кутом звисав у Вані з плеча.  Від поштовху транс як рукою зняло і хлопцем тіпнуло так, що Клаповуха аж до підлоги припечатало. Але господар дому встиг натиснути на сережку. Миттю виринули два Песиголовці. Не встиг Іван оком кліпнути, як елізіанець вихопив Лук, змахнув чотирма крилами, і вилетів у вікно. Ось тобі і перший контакт із Елізіумом. Зловив ґаву, тепер маєш розплачуватися, Стрільцю!

***************************

 — Ласкаво просимо у Тарабарію! Тар-Тарабари, по-вашому. — проквакала гігантська Жаба, одягаючи на Іванові зап’ястки по браслету. — Не надумайте знімати, а то враз познайомитеся із Квантовим потоком.

— А що, конкретно, буде? — кривиться від болю Іван, дряпаючи долоні об шипи, що обнизують браслети зовні і зсередини.

— Отож бо, що нічого. Краще трішки чогось, ніж багато нічого, згодні, шановний?

 — Цікава у вас тут, в Тарабарії, філософія. — піднімає ліву брову Ваня. — Думаєте, налякаєте мене цими штукенціями? Не на того натрапили. Я стріляний горобець.

— Еге ж, стріляний, а зовсім скоро станете розстріляний. Пам'ятаю, я читав про  Розстріляне Відродження, перебираючи архіви, вилучені з вашої планети.

 Зелена Жаба хрумкнула, труснувши товстелезним сірим пузом, яке волочилось до самої землі і перекривало перетинчасті лапи, а потім вкрадливим тоном проквакала:

— Раджу вам бути обережним із думками, пане Стрільцю,  і не пришвидшувати події. Ви і так наспокушали долю. Тут Змія немає, та й Правічний Дуб на апгрейді, отож заступитися за вас тимчасово нікому. Ви повністю у моїй владі. Хочу  продати вас у рабство на окраїну Елізіуму. Будете служити полем для віртуальних баталій. Голова у вас варить, будь здоров. А Жукерам як раз не вистачає свіжих мізків. Ви як, згодні? Та, врешті, чого я у вас питаю, це і так вирішено. Але вроджена ввічливість та елізіанський кодекс «Турист-продукт», знаєте.

— Що іще за Жукери? Уперше чую.

— Думаю, не востаннє. Щоб ви розуміли, Жукери – раса істот із найближчого до вас Галактичного Рукава, які не мають власних тіл, тож вимушені грати партії у позичених головах. Як земні комп’ютерні геймери. Тільки ваші для цього використовують цифрове залізо, а Жукери вбивають напряму, користуючись нейронним інтерфейсом. Второпали хоч щось? — запопадливо проджеркотіла ГіперЖаба і облизала довгастим язиком нарост на пащі.

— Здається, щось починаю розуміти. Але скажу прямо: я не хочу у гості до Жукерів. Пригадую, я їм пообіцяв дещо, іще до Пробудження.

— Що саме? — зацікавилася істота і присунула сіре липке пузо ближче. — Розкажете мені по секрету? Можливо, ця інформація допоможе мені продати вас по-дорожче.

— Я б і сам хотів це знати, але на жаль. Я тоді обірвав розмову на самому цікавому місці. На той момент мені здалося, що такого не станеться. Та усе одно, віддавати їм у користування оновлений мозок у мене немає ніякого бажання.