Глава 3. Палиця.

Ілля розчистив вже ділянку десь на метр на метр і замер у захваті. Перед ним відкрилася частина металевого саркофагу, боки його вкривали громові знаки – шестикутні зірки та колеса – шість променів у колі, рунні написи та схематичні малюнки, на яких клубочилися хмари, з яких вилітали крилаті блискавки, розбігалися у різні боки гади повзучі та тварі, яким і ймення не було, тягнули свої віти угору чи то могутні дуби, чи, може, саме Древо Життя, котилися ріки, скакали коні.

Ось вона, мрія усього життя! Напевне, це саркофаг якогось царя чи воєводи. Розумно було б вже зараз повідомити про свою знахідку, та так хотілося побути з нею наодинці, навіть відчувалася могутня енергетика, яку випромінював саркофаг. Тисячоліття чекав він у товщі землі, почекає ще трохи, поки заберуть його до якогось музею, скоріш, до історичного музею  імені Яворницького у Дніпрі. Затамувавши подих торкався Ілля малюнків, немов торкався сивої давнини, самої історії, немов поринав крізь тисячі років у минуле. Це ж просто неймовірно! Цікаво, що ховає у собі цей саркофаг? Та самому його не витягти, не відкрити. На жаль. Ілля поводив пальцем по лінії, яка немов викреслювала квадрат, та лише його палець торкнувся місця, звідки він почав обводити цю геометричну фігуру, як метал заскреготів і рушив з місця, ніби вдавлюючись усередину. Перед очима юнака відкрився люк, невеличкі дверцята, втім достатньо широкі для того, щоб через них могла пролізти людина. Ілля, охнувши, присвітив у отвір ліхтариком. Промінь світла вималював постамент усередині, на якому темніла якась річ, роздивитися яку не вдавалося. Саркофаг виявився не таким великим, як гадалося, і в ньому, точно, не був похований цар. Не було купи старовинних речей, зброї, збруї, посуду чи кам’яних баб. Але, зважаючи, що товщина металу була не менш, як п’ятнадцять сантиметрів, то тут було сховано щось надто цінне, хоч і невелике. Коливався Ілля лише якусь хвильку. Так, він гадав, що не зможе сам викопати саркофаг, та той сам, ніби запрошуючи, відкрив двері. Як не подивитися, що за скарб він приховує? Майнула думка, що люк може зачинитися за його спиною, навіки поховавши у своїх нетрях. Ніхто і не здогадається шукати тут зниклого студента... Було б хоч вилізли, повідомити бабуню, куди він збирається лізти. Та змоги не було відійти хоч на крок. Здавалось, що все зникне назавжди, немов примара. І Ілля поліз усередину дивного саркофагу. Втім, місця вистачило, щоб встати на весь зріст. І металеві дверці не поспішали зачинятися. На всяк випадок юнак вставив кирку, щоб заблокувати їх, і рушив до постаменту.

На постаменті стояла скриня. Швидше. Скринька. Невелика, металева, так само, як і саркофаг, вирізьблена рунами та малюнками, тільки в мініатюрі. Ілля хотів зняти її, та здавалося, що вона була приварена до постаменту, бо не рухалась навіть на міліметр. Розчарувавшись, юнак посмикав за металеву ручку. І тут кришка подалася! Що ж там? Золоті монети? Пектораль? Прикраси з діамантами?

На дні скриньки лежало лише два невеличкі предмети: перунова сокирка на ланцюжку та циліндр діаметром сантиметри чотири та довжиною сантиметрів п’ятнадцять, схоже – мідний, на одному з кінців якого було навершя з олова чи чогось подібного. Відчувши розчарування, Ілля поторсав ще скриню, та вона не рухалася з місця і нічого більш цікавого у ній не було. Освітивши ліхтариком порожні стіни, юнак вибрався із саркофагу і виліз із підземного ходу.

Мало сказати, що він був розчарований, здавалося, усе обіцяло незвичну знахідку, відкриття віку, та  все виявилось не так. Спочатку Ілля розглянув підвіску-сокирку. Імітація широколезової бойової сокири зі шпорцями по боках та видовженим обухом. На лезові з обох боків малося схематичне зображення блискавки. Довгий держак прикрашений шестикутними зірками та солярними знаками – концентричними колами. Та це не бог зна яка знахідка. Таких оберегів - Перунових сокирок - знайдено вже чимало і в курганах, і в розкопаних стародавніх поселеннях. Раніше їх вручали отрокам при постризі, і потім воїни дружини носили їх на грудях, як обереги та знаки належності до війська. Тож це не дивина, зовсім не дивина. Тим паче, Що сокирка не золота. Ніяких підстав, щоб так ховати цю річ, не було. Юнак жартома надів на себе ланцюжок з оберегом.

А про циліндр і зовсім сказати нічого. Ілля не пам’ятав, щоб колись читав про подібну знахідку. Досить важкий, та на ньому навіть не було жодних знаків чи малюнків, метал ніби витертий, схоже, його часто тримали у руці. Так, у долоню він лягає зручно. Ілля злегка стиснув прохолодний метал і раптом відчув, як той починає теплішати.

- Що за трястя?

Юнак злякано відкинув циліндр у бік. Потім незадоволено поляскав себе по лобі. Шматка металу злякався? Не ті часи, щоб це могло виявитись чимось вибуховим, небезпечним. Швидше за все, просто якась ритуальна річ. Схилився, торкнувся циліндра. Прохолодний. Знов узяв його до рук. Та лише стиснув, як метал почав теплішати. На цей раз Ілля не злякався, а зосереджено спостерігав за відчуттями. Коли циліндр став майже гарячим, з нього з обох боків вискочили стержні, один з яких боляче вдарив у живіт. Ілля зойкнув та розвернув руку, а циліндр продовжував видовжуватись, розкриваючись з легким цоканням, мов трубка телескопу, аж поки у руках хлопця не опинилася палиця десь з півтора метри довжиною. Тепер стало зрозумілим, чому циліндр вважався таким важким. Тож це зброя і дуже зручна, бо зазвичай багато місця не займає і легко розкривається при потребі. Цікаво, як же її скласти? З боку, протилежного олов’яному навершю, малася вм’ятина. При натисканні на неї палиця сама склалася у циліндр. Що ж, зброя виявилась цікавою, і, здається, унікальною. Хотілося, звісно, чогось  більшого, та й це добре. Завтра треба буде зателефонувати професору, викладачеві історії в універі, та поцікавитись, куди слід повідомляти про знахідку. Завтра, усе буде завтра. Бо зараз перші краплі дощу впали на землю, небо затягли вже звичні темні хмари та загримів грім, розтікаючись по усіх закутках. Ілля поспішив до бабусиної хати, щоб непоспіхом роздивитись знахідки та поміркувати.