Глава 4. Дивна зброя.

Не дивлячись на те, що дерево було мокрим, бо вже не перший день поливалося рясним дощем, через хвильку від будівлі залишилася лише купка попелу. Добре, що хоч сам встиг вискочити та відкинути небезпечну палицю.

Не вчувся, як іззаду підійшла бабуня Олена, торкнулася ліктя сухою долонею.

- Що, Ілько, вирішив стару халабуду спалити?

- Що? – сіпнувся хлопець. – А... Так...

- Давно час попрощатися з дитинством. Минулого не повернеш, та й у новому житті чимало тебе нового чекає... Сприймай зміни, як годиться.

Слова старої здалися пророчими, ніби, й справді, щось згоріло із тією халабудою, щось змінилося, поки ще невловимо, та назавжди. Ілля зітхнув, обережно підібрав циліндр, та й попрямував за бабунею до хати.

Дивна зброя не давала Іллі спокою, важко було займатися будь-чим, коли маєш щось незбагненне, таємниче. Тож при першій нагоді, тільки-но бабуся зайнялася пирогом, який готувала до дня народження онука, як він залишив хату і усамітнився за сараєм з боку гори, щоб його не було видно сусідам, та почав експерименти.

Ледве він стискував у долоні циліндр, як той перетворювався у бойову палицю, а у тілі починалися дивні метаморфози. Із невідомою зброєю доводилось поводитись  обережно, не стусати, щоб не викликати знову вогонь, бо не вистачало ще й сараї бабуні спалити. Основну увагу Ілля зараз переключив на відчуття, що виникали у тілі. Спершу починали неначе бігати мурашки по шкірі, потім усе тіло пробивало слабкими розрядами струму. Це не було боляче чи неприємно, навпроти, здавалося, що тіло наливається якоюсь енергією, силою, міццю. Та коли руки засяяли примарним рубіновим сяйвом, то стало так моторошно, що Ілля знов відкинув палицю.

 Заспокоївшись та відчувши себе, як і раніше, юнак повторив дослід. Рубінове сяйво, здавалося, зробило тіло напівпрозорим, бо виднілися усі жили, немов налиті вогнем, і незабаром воно огорнуло юнака повністю. Та болю не було, тож Ілля витримав випробування, чекаючи, що буде далі. А далі сяйво помалу згасло, тільки кінцівки здавалися набагато більшими, ніж були насправді, та й плечі роздалися, мов у якогось реслера, Дивні відчуття огорнули, неначе це був він і, водночас, не він. Та коли по тілу поповз холодок металу, юнак знов швиргонув палицю подалі. Немов у примарному сні тіло повернулося до свого звичного стану.

Після короткого відпочинку усе довелось починати спочатку. Та коли знов металевий холод торкнувся тіла, Ілля лише заплющив очі, бо твердо вирішив йти далі у своїх експериментах, а коли розплющив, то був уже при повному параді: у шоломі та обладунках стародавнього воїна. Стало так моторошно, що він вкотре кинув палицю на землю. Де усе й поділося. Здалося, що це якісь ігри розуму чи, може, тимчасове затьмарення, бо не могло ж таке відбуватися насправді.

Подальші експерименти припинила гроза, що звично наближалася із заходу. На цей раз спантеличений парубок встиг повернутися до хати ще до дощу.

Повечерявши, бабуня сіла коло телевізора, а Ілля пішов до  своєї кімнати, щоб поблукати інтернетом та пошукати що-небудь про дивну зброю. Нічого путнього так і не знайшовши, він, зморений подіями цього нескінченного дня, заснув.

Зранку Ілля, мов наркоман, потягнувся до циліндру, та зайнятися експериментами не вдалося, бо після сніданку довелось йти зустрічати з автобуса батьків, що приїхали на день народження сина.

Мати, як зазвичай, торохтіла усю дорогу, батько задумливо мовчав. Мати розпитувала, як йому живеться у бабуні, немов не дзвонила щодня. Це раніше, коли люди не бачились довго, то було про що поговорити, а зараз завдяки мобільному зв’язку про все й так вже побалакали.

- Матусю, як ви? – батьків голос почули лише, коли зайшли до хати.

- Синку! – бабуня щедро дарувала цілунки гостям. – Добре, добре... А чом би було погано, коли поруч онучок? Добрий хлопчик такий, цілісінькими днями порається, все вже переробив, дрів вже пів сараю нарубано, дерева обкопані, халабуду свою стару, та й ту спалив. І води принесе старій, і підлогу замете, і розмовою розрадить. Солоденький пиріжок, а не дитина!

Противитися бабусиним похвалам було безглуздо, тож доводилось просто мовчати.

- А незабаром закінчить університет, працювати стане, - підхопила мати, виставляючи на стіл судочки та контейнери із салатами та смаколиками із супермаркету. Іллюшко, бери батька та присуньте лаву до столу. Та посуд виставляй.

Усі заметушилися, лише бабуня сиділа, мов на власних іменинах, споглядаючи рідних та радіючи. Нарешті, стіл був накритий і магазинний тортик зайняв місце по центру столу коло бабусиного пирога. Доведеться сьогодні об’їдатися, щоб не образити ні маму, ні бабуню.

- До столу, до столу, - квапила мама, немов на поїзд запізнялись. – Батьку, розливай вино... Синку, Іллюшко, вітаємо тебе, рідненький, з днем народження! Бажаємо тобі... – Далі слідував довгий список усіляких благ. – Та даруємо тобі... – Мати з пафосом витягла з пакету темно-сірий костюм на плічках з білою сорочкою та картатою краваткою. - Буде тобі несоромно вдягти на випуск, та й на екзамени теж. І на роботу як підеш, то виглядатимеш діловою людиною, серйозною.

Батьки завжди дарували потрібні речі, а не якісь там забавки.

- То що, подобається?

- Так, мамо, дуже. У тебе, як завжди, бездоганний смак.