Глава 5. Охоронець.

- Я тебе закопаю! – почувся низький рокочучий голос.

Ілля від несподіванки гепнувся на свою п’яту точку. Коли б не пережитий шок, він би вже тікав, обганяючи свою тінь, та зараз просто витріщився та відкрив рота. Величезна видовжена голова з цілою купою рогоподібних наростів, що стирчали у різні боки, навіть на переніссі було аж два, яскраво-червона паща, всіяна хижими зубами, до якої можна було вмістити цілого Ілька і ковтнути, не жуючи, жовті тарілки-очі, сіре тіло, вкрите панциреподібною лускою, пазуристі довгі пальці і велетенські крила, мов у кажана, тільки з гачком-кігтем на суглобі. Чудовисько! Та поки юнак розглядав реліктову тварюку, до мозку поступово доходило: якщо «воно» розмовляє, то жерти одразу не стане.

- Т-ти х-хто?

- Тобі, що, повилазило? Чи драконів ніколи не бачив?

- Б-бачив, у кіно... То ти – дракон?

- Еге ж, красень, чи не так? – чудовисько покрутило головою, немов позуючи для селфі.

- А я – подарунок для психічної клініки... – Прошепотів сам собі Ілля, давно треба було здогадатися, то палки у нього стріляють, то м’язи наростають...

- Якщо не віриш, можеш мене помацати, - запропонував дракон.

- Дякую, - ввічливо відмовився Ілля. – Я краще так, на слово повірю...

- Як знаєш. Та Перунові обладунки я тобі закопувати не дозволю!

- Ти про сокирку та циліндр? Добре, добре, забирай їх собі. Я вже й так сільський клуб спалив вщент...

- Він, однаково, старий був, незабаром і сам би завалився.

- Але ж могли загинути люди!

- Не загинули ж, - спокійно аргументував дракон, зацікавлено роздивляючись юнака. – Ти дівчину, яка могла б загинути, з вогню власноруч виніс.

- Звідки ти все знаєш?

- Давно тут живу, тож тримаю під контролем увесь крайок.

- А що з тим робити, що мене бачили люди у тому дивному вбранні?

- І хто ж тебе впізнав би? Ти змінюєшся так, використовуючи силу Перуна, що тебе і рідна мамця не впізнає. Та ще й носишся, як той вітер.

- То ти не забиратимеш знахідки? – безпорадно запитав Ілля.

- І не подумаю. Мені і так набридло охороняти їх тисячоліттями. Тепер вони твої!

- Ти – охоронець? В голові не вміщується... То, може, розповіси мені, що й до чого?

- Чом і не розповісти? Тільки спускайся донизу, бо мені не зручно так стояти, - і голова чудовиська зникла з поля зору.

- А, була – не була. Якщо досі не зжер, то, може, й обійдеться. Зате є шанс хоч щось прояснити, - і Ілля почав спускатися по протилежному, крутому схилу. Внизу його чекав дракон, який зручно всівся, склавши крила та закинувши ногу на ногу.

- Познайомимося спочатку, - заговорив першим дракон. – Про тебе я і так знаю чимало, а мене звуть Крез.

- Крез?

- Звісно, не цар Лідії. Та скарби, які я охороняв, цінніші за ті, що були у нього.

- То ти мені розповіси?..

- І що ти хочеш знати, мій новий друг Ілля, - приязно мовив дракон.

- А давай із самого початку, бо у мене в голові така каша... – Присів недалечко на траву юнак.

- З початку, то й з початку. Спочатку було яйце.

- Що?

- Кажу, спочатку було яйце, а в тому яйці проріс дуб – Світове дерево. А на гілках його, мов воронячі гнізда, з’явилися світи. Ти, гадаю, і сам знаєш, що живеш у Яві, а точніше, у Мідгарді, Серединному світі, перехресті усих світів.  На інших гілках, поближче чи подалі,  ще немало світів понапихано, та не про це зараз мова. Не цікавлять нас зараз і нижні світи – світи Наві, усі їхні дев’ять ярусів. А ось на верхівці дуба розмістилися вищі світи, світи Праві, дев’ять небес. На сьомому живуть світлі боги, Ясуні. Колись, давним-давно, багато тисячоліть тому, боги могли жити і на землі, допомагали людям, ділилися знаннями, наставляли, навчали. Та згодом вібрації Землі почали знижуватися, через що Ясуням все важче вдавалося спускатися до людей. Той час назвали Сутінками, або Вечором Богів. Врешті решт боги зовсім перестали відвідувати Серединні землі, бо настала Ніч Богів, темний час у історії людства. Та немає такої ночі, після якої не настав би світанок. І ось цей час настає!

- І як усе це пов’язане із моєю знахідкою?

- Тисячоліття тому боги, що допомагали людству залишили у різних місцях певні речі, які повинні були допомогти їм повернутися. Бойова палиця і сокира колись належали самому Перунові, володарю неба, повелителю грому та блискавок. Він заховав їх у скриню, скриню у саркофаг, а зверху насипав величезний курган, щоб до часу ці речі чекали нащадка, а мене приставив охороняти скарб.

- Це все цікаво, якщо правда...

- Правда?

- Та ні, бачачи перед собою живого дракона, я не маю сумніватися... Та я не гідний Перунових обладунків, тож тобі доведеться підшукати їм іншого господаря.

- Ні! Це – дар!

- Так! Я відмовляюся від дару! Я не здатний ним користуватися...