Глава 6. Сни та іриси.

Наснилося Іллі, що летить він над остовом. Що це Хортиця - впізнав одразу, бо бував там на екскурсії. І статую Перуна впізнав. Серйозний «дядько» стоїть собі, не помічаючи плин часу та не звертаючи уваги на туристів. Щоправда, сьогодні туристів не було. Хоча, звісно, які туристи посеред ночі? Та все ж коло Перуна було людно. Дев’ять вогнищ (бо 9 – то число Перуна) розкинулись навколо статуї, немов пелюстки вогняної квітки. Навколо були понатикані прямо у землю стріли. Перед Перуном на вишитій ряднині лежало підношення: хліб, м’ясо, фрукти, вирізьблені із дерева чи каменю фігурки. Статуя була обкладена гілками дуба та калини, та травами, серед яких Ілля впізнав папороть, чортополох та отруйний вовкобій, бо то все рослини Перуна. Чоловіки у білих вишитих сорочках та жінки у довгих білих платтях з розпущеним волоссям, прикрашеним вінками, застигли навколо. Жрець з ритуальним ножем у руці готувався до жертвоприношення. Червоний півень кволо хрипів, здогадуючись про свою долю, бо вже через мить краплі крові, мов ягоди калини, розсипались довкола.

- Слава Перуну! – роздалося хорове, і старовіри  закружляли навколо статуї у якомусь неймовірному танкові, співаючи стародавні пісні.

Іллю ніхто не помічав, бо його нібито й не було. Він не відчував свого тіла, не бачив рук чи ніг, ніби самі очі мандрували світом. Усвідомивши цей факт, юнак злякався, рвонувся з місця та й полетів геть. Дерева, кущі, пісок, берег, чорна вода Дніпра - усе зливалося, рухалось. Іллю охопив жах, здалося, що так він і залишиться назавжди безтілесним духом без роду та племені, вічно поневірятиметься світом, сам-один, нікому не видимий і не потрібний. Він кидався туди, сюди, метушився, панікував, поки не побачив, як із заростей споглядають за ним холодні безжальні очі, що виблискують потойбічним сяйвом. Так і не розгледівши у темряві голову спостерігача, що здалася чорною та зловісною, Ілля помчав геть, аби тільки подалі від того страховиська, і прокинувся весь у холодному поту, важко дихаючи та з гострим головним болем.

Довго лежав після свого нічного жаху, перебирав у пам’яті події цього неймовірного дня, аж поки, майже на світанку, повіки не потягнулися одна до одної, немов магніти.

Прокинувся Ілля пізно, що й не дивно після такої ночі. Одягнувся, вийшов до вітальні. Бабуні не було видно, та знадвору чувся гомін. Чи що трапилось? Може, що з бабунею? Юнак визирнув крізь прочинені двері і побачив, що бабуня жива-здорова, та на подвір’ї чимало сусідів, які крутять головами, щось розглядаючи, та слухають бабуню, киваючи головами. Що відбувається? Чи не дізналися люди, хто спалив вночі сільський клуб, та прийшли по винуватця, щоб вчинити аутодафе? Що ж робити? Тікати?

Ілля тихенько причинив двері, та бабуня почула, підняла голову, а через хвильку вже була у хаті, збуджена, щоки розчервонілися.

- Ілько, доброго ранку, онучку! Виспався?

- Доброго ранку!.. А що відбувається?

- Ой, таке у нашому селі трапилось, що й не знаєш, що... Вночі клуб згорів! Ти не знав?

- Н-ні, - замотав головою Ілля, - я раніше повернувся.

- То й добре, бо, кажуть, спалахнула будівля, мов головешка! Ледве молодь вискочити встигла.

- Усі живі?

- Усі.

- То й добре. А... відомо, хто підпалив?

- Та кому та стара будівля заважала? – махнула рукою бабуня. – Просто замкнуло десь, там електропроводка така стара, як я. Ніхто її не міняв ніколи, а воно ж усе не вічне, то нічого дивного. Правда, декому здалося, що блискавка вдарила прямо у підлогу посеред зали, та на те маю сказати, що пити менше треба, бо гроза пролетіла ще звечора, а вночі небо було чисте, зоряне. Та дива, все ж таки, мали місце.

- Які дива? – здригнувся Ілля.

- Дівчину одну, Поліну, приїжджу, кажуть, з палаючої будівлі виніс якийсь супермен. І це на очах у багатьох відбулося!

- Що за казки? І який же він? – спробував обережно розпитати юнак.

- Ніхто розгледіти не встиг, бо рухався той так швидко, немов вихор живий!

- А дівчина ця, Поліна?

- Поліна непритомна була, то й зовсім нікого не бачила.

Ілля полегшено витер піт із лоба.

- Та то ще не вся дивина, - продовжила бабуня.

- А що ж ще?

- Друга дивина відбулася на нашому дворищі.

- Що ж? – Ілля панічно намагався згадати, що такого він встиг наробити, щоб усіх на вуха підняти.

- Розцвіли іриси! – підняла догори вказівний палець бабуня.

- То й що?

- Вони ж вже відцвіли давно, а по другому разу ще ніколи не зацвітали. А тут, мов на замовлення, усі разом! Здається, навіть, що їх ще більше стало, ніж було! Сходи, глянь, а я поки тобі їсти насиплю, та надвір піду, до людей.

Ілля визирнув у вікно, бо не хотілося показуватися сусідам. Дійсно, бабусині палісадники вщент були вкриті барвистими півниками: фіолетові, бузкові з білою серединкою, білі з бузковою серединкою, просто білі, жовті, жовтогарячі, багряні... А чого дивуватися? Іриси – то квіти Перунові, недарма їх у народі називають перуницями. А от самому тепер хоч у місто повертайся, щоб не привертати зайвої уваги до себе.