Глава 14. Богданка.

Поталанило. Сила Перуна дозволила Іллі вільно рухатись у воді, тож через кілька миттєвостей він вже наближався до того місця, де впала Богданка. Навіть вдалося розрізнити у мутнуватій воді Дніпра її силует, що плавно, мов зірваний осіннім буревієм листок дерева, опускався на дно. А ще один силует паралельно з Іллєю, тільки з іншого боку поспішав навздогін. Хтось із студентів наважився стрибнути? Так, і, навіть, зрозуміло, хто. Бо силует мав витончені дівочі риси та довгий зміїнихй хвіст. Рената, нагиня. Дійсно, хто б ще наважився стрибнути з теплоходу на середині Дніпра? А перевертню боятися нема чого. Тільки, невже нагиню турбує життя звичайної дівчини? Ця думка була цікава, та обміркувати її можна буде пізніше. Зараз усі троє опускалися на дно. Посередині Богданка, а з двох боків, намагаючись наздогнати дівчину, Рената та Ілля. Звісно, що нагиня теж бачила могутню фігуру, що сперечалася з нею у швидкості, та не повинна була здогадатися, хто то є насправді.

Чи то час так розтягнувся, що майже застиг, чи сприйняття змінилося, та здавалося, що вони рухаються вже надто довго, як до  Дніпрових глибин. Та ще й крізь мутні води проглядав дивний світловий промінь, до якого і наближалася Богданка. Та  й взагалі, коли людина потрапляє у воду, її спершу викидає на поверхню, бо в легенях ще повно повітря, тож потопельник бовтається, кричить, намагається випливти, це інстинкт, і тільки коли наковтається води – йде на дно. А дівчина просто опускалася донизу, немов до ніг її була прив’язана дебела каменюка. І це було дивно, якось не по-справжньому.

Та трійка так і продовжувала свій рух, а промінь ставав усе яскравішим, чіткішим. Ось, нарешті, Богданка ковзнула по дну – і промінь згас. Якраз і Іллі вдалося наздогнати дівчину, він підхопив її під руки і поспішив навздогін теплохода, шлях назад виявився значно швидшим, крізь товщу води вже можна було розрізнити темну громадину судна, на кормі якого стовпилися збентежені студенти та пара матросів, один з яких жбурляв у воду рятівне коло, а інший спускав мотузяну драбину. Здається, минуло не так багато часу, як видалось. Теплохід потроху сповільнював ходу, а Ілля обігнав його і злетів з води збоку, щоб не помітили. За стіною надбудови на верхній палубі опустив Богданку на підлогу, притуливши спиною до стіни. Дмухнув на неї теплим вітром, щоб обсушити, і тільки зараз зрозумів, що дівчина не втратила свідомості і навіть води не наковталася, бо дихала вільно та дивилась на Іллю своїми очима, які залишалися такими ж темними, мов та глибина Дніпрова, але якось невловимо змінилися. Що саме не так - зрозуміти не вдавалося. Неначе увійшло у неї те примарне світло із дна Дніпра та так і залишилося. Ілля сподівався, що це помічає тільки він через свої божественні відчуття, бо інакше буде Богданці непереливки. Вона і так була гарна, та тепер врода її стала якоюсь неземною, ніби дивними чарами сповненою.

Чи, може, то просто після купання у прохолодній воді, стресу та божественного подиху, яким Ілля висушив змоклу наскрізь дівчину? Волосся її, завжди ретельно випрямлене, тепер розпушилося, набуло природності, у русявих кучериках мов іскорки виблискували золотаві нитки. А в долоні вона стискала золотий ланцюжок з гривнею-підвіскою, з одного боку якої був викарбуваний оберіг-перуниця: блискавка, що перетинає символ сонця - коло, з іншого ж боку вставлено доволі великий прозорий камінь ніжного блакитного кольору, здається, аквамарин. Та хіба на Богданці була раніше ця прикраса? Чи саме вона світилася на дні Дніпра?

- Я завжди чекала на тебе, - прошепотіли коралові губи, майже не розтуляючись. – Знала, я так і знала, що ти – поруч!

- Ти мариш, - видавив із себе Ілля, треба було зникнути раніше, не давати Богдані роздивлятися себе.

А вона простягла тонку руку, торкнулася рудавої бороди, засміялася дзвінко, немов з десяток дзвіночків одразу.

- Люблю тебе... Не йди...

Слова дівчини ніби протверезили юнака. Навпаки, треба тікати. Він неї. Від себе... Від отого неймовірного, що огорнуло його при почутих словах. Ілля узяв до рук тендітну долоньку, від почуттів, що огорнули вмить, здригнувся, притулив руку дівчини до її грудей і, задкуючи, зник за стіною надбудови.

Тяжко зітхнув та витер спітнілого лоба рукавом, повернувшись до звичного вигляду. Так, Богдані вже нічого не загрожує, хоча і мали місце якісь незрозумілі речі... Недобре, що вона побачила свого рятівника, та... галюцинації не рідкі після кисневого голодування. Не треба було сушити дівчину, та так шкода було дивитись на неї, схожу на горобчика, що потрапив під зливу. Втім, і в мокрому вигляді важко було б знайти раціональне пояснення тому, як дівчина впала до річки, а опинилася на теплоході. Та вже що буде...

Ілля обережно визирнув з-за рогу. Ніхто в його бік не дивився, бо всі перехилилися через перила, спостерігаючи, як матрос, спустившись по драбині, допомагає вибратись на борт дівчині. То була Рената, звісно, у людській подобі, тільки Ількові вбачався її довгий міцний хвіст. Товариші прийняли нагиню у свої обійми, а матрос тим часом вдивлявся у глиб ріки, коливаючись, стрибати чи ні:

- То що, кажете, там ще одна? Точно?

- Так! Там Богданка!

Ілля тихенько приєднався до гурту, гадаючи, як зручніше сказати, що дівчина тут та в повному порядку, щоб чоловік не ризикував задарма, і не помітив, як іззаду підійшла сама Богдана, на шиї якої похитувалася дивна прикраса.

- Яка Богданка? – запитала вона голосно, так, що усі пооберталися і дивилися на неї із нерозумінням та жахом.

Хвилина мовчання і нетерплячий голос знизу: