Глава 17. Божевілля продовжується.

- Ні! Ні! – Ілля вискочив до передпокою із наміром бігти. Куди? А хто його знає, куди...

- Іллюшко! – мати, нарешті, відірвалася від своєї роботи: - Де це ти знов намилився? Не відпочив, не поїв!..

- Мамо!..

- Голодного не випущу! Марш до кухні! Бігом, кому сказала!

Довелось послухатись.

- Добре, добре, мам!

Ілля прослизнув повз розгнівану матір на кухню, сів навпроти батька. На столі стояли тарілки з гречкою та по відбивній котлеті у кожній. Тато вже закінчував трапезу, запиваючи страву чаєм.

- Ма, ти ж учора борщ варила!

- Що ти вигадав, синку? Я вже й забула, коли борщ варила, бо на те багато йде часу, а у мене стільки роботи, треба звіт за місяць підбити...

Нічого не зрозуміло, який ще звіт? До того ж Ілля ще пам’ятав смак маминого борщу, який вона насипала йому учора, приправляла сметанкою. Невже зовсім з глузду з’їхав?

«А ти гадав, що не зовсім? - запитав сам себе. – Дракони йому ввижаються...»

- Мам, а ти чого не сідаєш?

- Я вже поїла, то йтиму працювати.

-  Посуд помиєш сам, Іллюхо, - мовив батько, встаючи з-за столу. Я –накривав, ти – прибираєш.

Батько, не випускаючи з рук газету, вийшов із кухні. Ілля безсило опустився на табурет, думав, поговорити з татом. Хоча, про що? Тату, твій син втратив розум. Ля-ля-ля!.. Ні, спочатку треба все самому обміркувати, змиритися з думкою... Як таке могло трапитись? Невже ніхто не помітив розладу? 

Повечерявши, Ілля заторохкотів посудом, прибираючи зі столу. Кудись бігти вже перехотілося, навпаки, хотілося лягти, вкритися з головою ковдрою, мов маленькому, і плакати, плакати, щоб ніхто не бачив, а потім летіти думками крізь хмари туди, де щось величне та незмірне, куди він ніколи ще не долітав.

- Прибрався? – це мати почула з вітальні, що на кухні стало тихо. – От і добре, а тепер вже йди, куди ти там збирався.

Ілля промовчав, нікуди вже він не збирається.

- Та поквапся, - знов почувся материн голос, - бо дівчина чекатиме!..

- Добре, мам! Я вже йду, - Ілля накинув вітрівку, надів кросівки і вискочив із квартири.

 Яка різниця, де сходити з розуму, накрившись із головою ковдрою на рідному ліжку, чи на вулицях   любимого міста?

Сірі хмари затягнули усе небо і дрібний дощ сіяв, мов із сита. Накинувши капюшон, Ілля побіг вулицею, просто так, без мети, аби впевнитись, що він відчуває подих прохолодного вітру, удари різких крапель у обличчя, що впізнає рідне місто, що він є, він тут. Люди ховалися у магазини, сідали в автівки, купчились під навісами автобусних зупинок. Дощ не вщухав, навпаки, ставав сильнішим, зухвало розганяючи пішоходів, омиваючи вулиці, очищаючи пам’ять...

Ілля і сам не зрозумів, як ноги принесли його до кав’ярні, куди він забрів учора ввечері. Сьогодні, через дощ, тут було людно, та знайомий столик коло вікна виявився, на диво, вільним, тож юнак узяв каву і сів на вчорашнє місце. Думки пливли, плутались. Здається, саме тут учора він збагнув, що щось не так...

Щось не так? Та усе не так!!!

Ілля скочив, не пам’ятаючи себе, у розпачі вдарив обома кулаками по столику, виливаючи із себе усі почуття, що скопилися, усю образу на життя, усі розбиті сподівання, увесь біль...

Столик тріснув на дві половини. Ні, не тільки столик! Здалося, що на дві частини тріскається увесь світ, мерехтить, зливається, розпливається... Ілля в жаху заплющив очі на мить, а коли підняв повіки, то все у кав’ярні було, як і раніше, а на цілому столику стояла напівпорожня чашка з кавою... Не все. Людей було мало, лише два столики зайняті сім’ями, та пара підлітків коло каси... Ілля вискочив на вулицю. Дощу ніби й не було, сонце повільно опускалося за багатоповерхівки, кидаючи останні промені на місто, якому байдуже було, день чи ніч. Жодної калюжі! Сухий асфальт! І це вже надто серйозно! Треба повернутися додому та поговорити з батьками, зізнатися, що з ним відбувається щось незрозуміле. Може, ще не пізно, і вдасть вилікуватись, повернутись до повноцінного життя? Та, швидше за все, його чекає божевільня до скону...

Зіщулившись, Ілля рушив у зворотному напрямку. Де там той лицар, що вбиває песиголовців блискавицями? У палаті номер десять. Хе-хе... Не йдіть мене шукати, бо я сам іду здаватись...

Вдома ще ніхто не спав. Мама засіла на кухні з ноутбуком, а тато цокотів клавіатурою у спальні. Ілля посидів трохи у своїй кімнаті, потім таки наважився поговорити з мамою. Тихо рипнули двері, що вели на кухню:

- Мамо! Мамо, я хочу поговорити...

- А давай завтра, синку! – озвалася матір. – Зараз не можу. Давай завтра!

- Добре. На добраніч, мамо.

- Хороших снів, синку!

Що ж, тоді треба йти до батька.

Та тільки-но Ілля постукав до батьківської спальні, як той закричав гнівно:

- Я ж прохав не заважати! Невже так важко дати людині попрацювати! Ну, от, збив із думки!..

- Вибач!

Ілля повернувся до своєї кімнати, вмостився у ліжко, вкрився із головою ковдрою... Не чекалося, та допомогло, бо вдалося таки заснути.