Глава 19. Валькірія.

Ілля ледве не впав, почувши таку страшну новину, вчепився побілілими пальцями в одвірок, закусив губу. Та тільки яка ж це новина, коли трапилась вона п’ять років тому? П’ять років, як немає бабуні Олени! Як можна було  забути таке?

- Синку?

- Я... Мені наснилася бабуня... Хочу поїхати у село, сходити на кладовище...

- А-а-а, - розуміючи кивнула мати. – То, мабуть, до дощу. До дощу зазвичай покійники сняться. То, може, купимо пиріжків, цукерок, та тут роздамо сусідам, не треба і їхати нікуди. Стару хату давно продали, там чужі люди живуть...

- Я хочу побувати на кладовищі, мамо!

- То їдь, - раптом погодилась мати. – Баба Олена тебе дуже любила, та й ти її теж. Все дитинство коло неї провів. Візьми грошей, купиш якихось солодощів, сусідам занесеш, хай пом’януть бабу Олену, добра жінка була. А татові краще не кажи, бо то йому зайві нерви, сам знаєш, як він прив’язаний був до матері. Вертайся раніше, ніж він з роботи, скажемо, що в тебе живіт заболів, і ти пішов додому із занять.

*       *       *

Село зустріло Іллю незвичною тишею, людей на вулицях було мало, лише коло магазинів у центрі зустрів декількох, та його, мабуть, ніхто не впізнав. Спершу поспішив до бабусиної хати, здавалося, все, що було до цього – лише страшний сон, зараз він зайде у двір, бабуня, як завжди, почує, що клацнула хвіртка, і вийде на поріг зустрічати, зрадіє, поцілує любого онучка, скаже: «Зараз пиріжків наліплю!»

Та все було не так. Стара хата була утеплена і пофарбована у бірюзовий колір, покоцаний шифер замінила нова червона черепиця, і навіть замість дерев’яного штахетнику натягнута сітка, а ворота нові, металеві. Ніщо у дворі не нагадує про минулі часи, навіть яблуні та сливи викорчувані, а замість них насаджені декоративні шовковиці та хвойні дерева. Город вже прибраний, чистий, чи, може, й не садили нові господарі нічого, і від його дитячої халабуди під пагорбом немає ні сліду, ні згарища.

Постояв Ілля трохи коло паркану, ковтаючи гіркі сльози, потім обійшов    пагорб з іншого боку, зупинився там, де зазвичай зустрічався з драконом.

- Крезе! Крезе! Покажись! Скажи, що все це – неправда! Крезе...

Впав на колючу траву колінами, обхопив голову руками, змочив землю сльозами. Та не вийшов із пагорба древній дракон, не кахикнув глузливо, не заспокоїв по-дружньому, не... Не було ніякого дракона...

Ілля витер сльози, почимчикував до центру села, сутулячись, мов старий дід, бо здавалося йому, що життя вже минуло, а він його не побачив. Купив у магазині пиріжків, цукерок, печива, попрохав, щоб склали йому з десяток пакуночків,  та й рушив у бік кладовища. Довго ходив рядами багатих пам’ятників  та скромних могилок, поки знайшов ту, де на табличці, закріпленій на хресті, прочитав ім’я та прізвище бабуні. Присів навпочіпки, бережно торкаючись пальцями хреста.

- Бабуню, рідна моя... Невже це правда? Невже минуло п’ять років, як тебе немає? А я ж пам’ятаю минулі вихідні, коли ти збиралась пекти пиріжки, а тато ногу зламав і всі плани зіпсував... Бачу твої очі, чую твій голос... Я не розумію, бабуню, що відбувається!.. Я не можу так більше!..

Та мовчала могила, і Іллі вже час було виходити на рейсовий автобус. Частину солодощів він залишив на цвинтарі, інші роздав дорогою незнайомим людям, та й повернувся до міста.

Додому не пішов, не хотілося бачити батьків, таких чужих, незнайомих. Не хотілося, взагалі, бачити нікого. Хотілося закопатися у могилу і забути про все. Чом не залишився там, у селі, на цвинтарі? Та ставало прохолодно, а він визбирався вдень легко вдягнутий, тож довелось знов зайти до вже знайомої кав’ярні на розі. Сьогодні тут зависала зграйка школярів, мабуть, щось відмічали, бо серед зсунутих докупи столів височів шикарний торт. Ілля замовив каву і сів за «свій» столик. Що є реальність? Ось цей ковток гарячого напою – це реальність? Цей смак на язиці? Цей аромат, що лоскоче ніздрі? Здається, що лише це єдине місце і залишилося справжнім, навіть, не вся кав’ярня, а ось цей куточок зі столиком коло вікна. Цей єдиний куточок життя, а не божевілля. Чому кожного разу, коли він виходить звідси, усе змінюється? І чи справді це так? Та в цьому світі, де батьки, мов чужі, де бабуні немає, не хочеться залишатися. І Ілля вже свідомо рвонув простір перед собою.

Усе пливло, мінилося, змінювалось... А що, як ще гірше стане? Ілля у розпачі закрив долонями обличчя. А коли опустив руки, то все було, як і раніше. Ні, не все, не було метушливих дітлахів і пишного торту. Отже, все знов змінилося? Ілля не витримав, скочив з місця і поспішив додому. Хотів впевнитись, що, дійсно, щоразу він неначе потрапляє в іншу реальність. Та чи це свідчить, що він не божевільний?

Ілля заскочив до квартири і відразу відмітив старі меблі у передпокої. Це, навіть, порадувало, бо давало надію, що все повернеться до того, як було раніше. Та в квартирі було тихо і темно, лише з-під дверей батьківської спальні виднілося світло.

- Іллюшко, це ти? – озвався материн голос. – Що ж так пізно? Я вже турбувалася! Ти ж обіцяв не кидати мене надовго!..

- Вибач, мамо! Ти, часом, не захворіла? Голос мені твій не подобається...

- Ні, синочку, все, як завжди. Та лягай вже спати, бо завтра вставати рано.

- На добраніч, мамо!

І знов Ілля залишився наодинці із своїми думками. Все знов змінилося, та в який бік? Хотілося зателефонувати бабуні, що, як вона жива в цій реальності? Чи в цій нереальності... Та не вночі ж. Тим паче, що батьки вже лягли, будуть сваритися, що не дає спати. Завтра, усе буде завтра.