Глава 20. Повернення.

Ілля підскочив, столик хитнувся і кава розплескалась, та в голові крутилася одна думка: чи, дійсно, приходила Богданка, розшукала його, витягла, врятувала, чи це була чергова галюцинація? Але ж він зараз відчував себе вищим, дужчим, таким, як став, прийнявши силу Перуна. І руки говорили про те саме. Хоча, звісно, і це могло лише здаватися... Та краще жити у божевіллі, де є Богдана, де жива бабуся, де звичні батьки, де відчуваєш силу і міць!..

Ілля потягнувся до пояса, але пояса із артефактом і амулету-сокирки на грудях так і не з’явилося. Зате у кишені знайшовся його старий смартфон і можна було зателефонувати мамі.

- Алло!

- Мамочко, де ти?

- А де я ще маю бути? На роботі, у лікарні. Щось трапилось?

- Ні-ні, усе добре! Хотів уточнити, коли по тебе зайти.

- Як звичайно, Іллюшко. Такий турботливий став, не впізнаю тебе останні дні. То тебе чекати?

- Обов’язково, мамочко, я прийду!

- Бувай!

Ілля полегшено видихнув, мама – та, яку він пам’ятає усе своє життя! Тепер... Тепер спробувати подзвонити бабуні.  Тремтячими пальцями натискав він на кнопки.

- Я слухаю, - старечий знайомий голос, бабусин голос!

- Це я, бабуню, Ілля!

- А, онучку, любий! Як ся маєш? Чого дзвониш?

- Просто так, бабуню, хотів дізнатися, як самопочуття. Казали, на сонці плями, сонячна активність підвищилась.

- О, а я гадала, чом голова болить! Та то не страшне, пройде.

- А тато?..

- Нога ниє, та поривається вставати, а я кричу на нього. Краще поберегтися. Сьогодні вареники разом ліпили, то він таких наліпив... Ти б сміявся. А у тебе що новенького? Як навчання?

- Усе добре, бабуню! Тепер усе добре!

- А мати?

- З нею теж все в порядку.

- На вихідні не приїдете?

- Ще не знаю точно. Я зателефоную пізніше.

- Ну, добре. Дякую, що подзвонив. Хай щастить!

- І тобі!

Серце калатало і рвалося злетіти у небо весняною птахою. Бабуня жива! Жива! Жива!! Жива!!! Все, як раніше! Все, як повинно бути! Не зрозуміло лише із силами Перуна, бо немає ніяких підтверджень тому, що вони були, крім того, що сам він став міцнішим. Та на це могли бути і інші причини...

Щоб з’ясувати остаточно, Ілля вирушив до юридичної контори. Із завмиранням серця дивився він на табличку на дверях: «Ренат Тимурович Рашидов».

- Заходь вже, Іллє! – почулося з-за дверей. – Я тебе чую!

Юнак потягнув на себе двері і переступив поріг. Все було, як і раніше, а за столом сидів симпатичний молодий чоловік, дивився він дружелюбно та посміхався куточком губ.

- А я чекав, - мовив він. – Ти минулого разу був дуже знервований і пішов, не дізнавшись ще багато чого. Сьогодні ми можемо продовжити розмову.

Молодик трохи повернув голову і при цьому русі майнула собача голова! Таки юрист – песиголовець! Чи це знов «галюни»?

- Сідай, де зручно, - молодий чоловік кивнув на диванчик, потім на крісло коло столу.

Ілля підійшов і сів на крісло навпроти песиголовця. Якщо той зараз кинеться, він не матиме змоги захиститися, бо не має артефакту-палиці, яка допомагала трансформуватися. Та доводилось ризикувати, бо лише цей нелюд може дати відповіді на його питання.

- Ренате...

- Так.

- Ти, справді, не ворог мені?

- Як я і казав, я входжу до організації, яка бореться проти сироїдів. Правда, вони цього, сподіваюсь, ще не знають. Їм був потрібен свій юрист на Землі, і мені запропонували переїхати в інший вимір. Я погодився. Те, що я зустрічався і спілкувався із тобою, поки ще таємниця.

- А якщо вони дізнаються?

Молодик здвигнув плечима:

- Сподіваюсь, що просто відправлять до Кінокефалії. Хоча, хто знає... Напряму я не можу їм зашкодити чи завадити чинити ті страшні речі... Та, поки матиму можливість, я допомагатиму тобі.

Ілля підняв очі, пильно вдивляючись в обличчя Рената, за яким час від часу проглядала собача голова. Було моторошно, та треба пересилити себе і ставитись із повагою до того, хто допомагає тобі, ризикуючи життям.

- Ренате, зі мною сталися неймовірні речі, і я не знаю, як їх пояснити. Маю надію, що ти зможеш...

Ілля розповів усе.

Юрист слухав уважно, хмурився, барабанив пальцями по столу:

- Так, це робота кінокефалів. За тисячі років саморозвитку ми навчилися створювати просторові кишені, шматочки інших світів, схожі на бульбашки. Ось, дивись, - Ренат повернувся і, ніби з порожнього простору дістав теку, потім так само повернув її «в нікуди». – Це дуже зручно у побуті, можна розширити житло, створивши кілька кімнат у іншому просторі, поставити шафи, які невидимі і не займають місця, можна, навіть, розширити кишеню у своєму одязі чи створити додатковий відділок у сумці. Та сироїди почали використовувати ці здібності, щоб безкарно вбивати людей. Вони створюють невеликі кишені до порожнього світу, де немає життя, там вони пожирають свою здобич, там же залишають кістки... Таких просторових кишень вже повно по місту, а нові прізвища все поповнюють списки зниклих без вісти.