Глава 21. Нещастя.

Ілля поспішив піти з юридичної контори, бо йому не хотілося зізнаватися: сили Перуна він у собі не відчував. Так, фізичні зміни були видимі: він став вищий, міцніший, кращий. Та як викликати трансформацію без циліндра-палиці? Як випускати блискавки із рук? Як левітувати? Як вбивати песиголовців? Без палиці і сокири він відчував себе голим і порожнім. Він не знав, що має робити.

Поблукавши містом, направився до лікарні по маму, радо пройшовся разом із нею додому, бо то була його рідна людина, а не ті, лише схожі на неї примари. Він досі не міг вкласти усе у голові, та поводив себе, мов нічого не відбулося, шуткував, сміявся. Було так хороше.

Потім вони ще довго сиділи на кухні, їли борщ із сметаною та білим хлібом, розмовляли, були близькі, як ніколи раніше.

Коли місто почали накривати сутінки, Ілля вирішив знов спробувати викликати Креза. Так хотілося побачити свого крилатого друга. До того ж, можливо він зможе щось путнє підказати, допомогти, порадити.

Ілля встав з рейсового автобуса на тому самому місці, що й раніше, за містом, серед степу. Мабуть, дивно він виглядає в очах водія та пасажирів, виходячи там, де немає ні села, ні якого людського житла, та хай думають, що хочуть. Головне – зустрітися з Крезом.

Відійшовши від траси подалі, Ілля сів на траву, зосередився, почав тягнутися думками до дракона, гукати його. Чи вийде?

Хвилин через десять-п’ятнадцять майнула у небі темна тінь, війнув вітер, викликаний помахом потужних крил і поруч приземлився дракон. Який радий Ілля був бачити свого друга! Притулився до твердих лускатих грудей, мало не заплакав, та стримався.

Крез теж радів неймовірно:

- Іллє, де ти був? Що з тобою трапилось, що я не міг відчути тебе?!

Юнак присів коло дракона і почав довгу розповідь про свої поневіряння у мильних бульбашках, про ватажка сироїдів – Азеля, про плани песиголовців щодо міста, які повідав Ренат, про викрадені атрибути Перуна.

Закінчивши, з надією подивився у великі темні очі дракона.

- То що ти скажеш, друже?

- Щодо мильних бульбашок, то таке могло мати місце...

- Так то було не у моїй голові? Я, справді, блукав паралельними світами?

- Усе, і навіть це, - обвів Крез лапою простір, - у твоїй голові. Та все, що у наших дурних головах заводиться, має здатність оживати. Погодься, ти ж і сам раніше коливався? Бентежили думки, що я, Перунові сили, песиголовці насправді не існують, а є наслідком психічного розладу? Саме твої сумніви дали Азелю можливість закинути тебе до просторової кишені. Якби ти був певен на всі сто, що являєшся нащадком Перуна, то такого б не трапилось.

Ілля знітився.

- Та нічого, - продовжував дракон, - нічого неочікуваного в тому немає. Сучасній людині важко повірити у те, що вважається дивом. Тому я не звинувачую тебе, ні. І те, що песиголовці планують усе місто перетягти до просторової кишені, теж можливе, бо страх поступово заповзає до людських голів. Хтось, можливо, щось бачив, хтось щось розповів, люди зникають...

- І що ж робити?

- Те, задля чого ти отримав силу Перуна, боротися, захищати мешканців міста.

- Але як? У мене не виходить викликати трансформацію самотужки!

- В цьому я не можу допомогти. Все – в тобі. Ти повинен сам навчитися відпускати силу.

- Тоді це місто вже ніщо не врятує, - безсило опустив голову Ілля, - бо в мене нічого не виходить.

- Не опускай рук, друже! Все залежить від тебе!

- Я виявився не гідним Перунових сил... Загубив атрибути, піддався впливу Азеля...

- Ні, не кажи так, Іллє!

- А як же ще? Я не можу захистити рідне місто! Я можу лише загинути разом з усіма мешканцями! Я ні на що не здатен!!!

Похнюпившись, юнак поплівся у бік траси. Він так сподівався, що Крез допоможе розбудити силу Перуна, та марно. А сам він не може нічого. Доля зробила неправильний вибір.

- Ти навіть не уявляєш, на що здатен, друже! – лунало услід.

*       *       *

Мама, як завжди, не спала, чекала. Вони ще посиділи, попили духмяного чаю с липовим цвітом. Зазвичай, вона намагалася щось випитати про подружку сина, бо була впевнена, що той вечорами ходить на побачення, та зараз бачила, що він повернувся засмучений, тож і не згадувала, навпроти, тараторила на різні теми, незначні, не важливі.

Коли розійшлися по своїх спальнях, Ілля години зо дві намагався викликати в собі відчуття Перунової сили та розпочати трансформацію. Нічого так і не вдалося.

*       *       *

На сніданок мама напекла оладків, достала варення з полуниць. На обід пообіцяла приготувати голубці. Сьогодні у неї був вихідний, тож проводжати і зустрічати її не треба було.

Ілля звичним маршрутом добрався до університету, із задоволенням відмічаючи, що все тут – рідне, обличчя – знайомі, реальність – та, що він пам’ятає. І нехай навіть у місті песиголовці... Про них можна зараз не згадувати, жити звичним життям українського студента, навчатися, зустрічатися з друзями. А про те, що хочуть зробити нелюди, краще поки що не думати. Просто не думати. Зрозуміло, що від того нікуди не дітися, та про те можна буде подумати хоча б завтра. А сьогодні просто насолодитися тим, що повернувся до знайомого світу.