Глава 31. Вибір без вибору.

Ілля коливався кілька миттєвостей, чітко уявляючи, що кожна з них може стати для Богданки останньою. Та коли він зважився спершу пірнути, перевіривши, чи не на дні дівчина, а тоді вже летіти на пошуки, до берега під’їхав великий джип кольору мокрого асфальту.

Із подивом побачив Ілля, як передні пасажирські дверцята відкриваються, і з них вискакує жива і здорова Перперуна. Вона кинулась до Іллі, вп’ялася м’якими губами у його, гарячі та пошерхлі, говорила вона сердитим тоном, але очі її світилися щастям:

- Який же ти неслухняний! Я ж написала, щоб летів до проходу між світами! Я сама справлюсь!

- Богдано, тобі не можна пірнати! Ти загинеш! – Ілля ухопив дівчину за плечі, вдивляючись у таке рідне обличчя, і досі ще не вірячи, що вона тут, поряд.

- Та я і не збиралася, любий! У мене, он, ціла команда найкращих у світі дайверів, - кивнула Богданка у бік джипа, з якого вже вибиралася їхня одногрупниця Рената, нагиня, за якою тягнувся довгий міцний хвіст, який, звісно, вбачали лише Перун з Перперуною.

Рената привітно помахала Іллі рукою. Так, вона ще тоді, на теплоході, коли вони разом стрибнули рятувати Богдану, зрозуміла, хто він такий.  І зараз прийшла на допомогу... Не усі нелюди погані...

За нею із кросовера вибралось двоє юнаків, теж наги, тільки з інших груп, яких Ілля бачив в університеті лише мигцем, здаля. І вони теж посміхалися та махали руками.

- А юрист? Він не з тобою? Вранці не знайшлось ні його, ні тебе, ні автівки...

- Ні, не знаю, та, якщо він поїхав, то мав потребу.

- А чом не сказав?

- Бо ти намагаєшся вирішувати за інших, Іле. Ренат не зрадить, повір мені, я краще, ніж ти, розбираюсь у людях. І у нелюдях теж, - вона кинула погляд на нагів, що терпляче чекали, поки закінчиться розмова.

- Я просто хочу подбати про безпеку... В першу чергу, про твою безпеку...

- Лети, Перуне, роби те, що повинен, - мовила Богдана, легко торкаючись його щоки долонею. – А я знайду зачаровану зброю. Ти повинен мені довіряти.

Коротко обійнявши кохану, та наче від серця відірвавши, Ілля повільно відступив на кілька кроків, не спускаючи очей із Богданки, потім пересилив себе і злетів вихором у небо. Так, треба вчитися довіряти коханій.

Хмари купчились, наростали, немов гори. Скажений вихор наближався до мальовничого села Волоського, що розкинулось неподалік від міста-мільйонера Дніпра, на правому березі річки, там, де у Дніпро впадає Мокра Сура. Підлітаючи, Ілля стишив політ, зачарувався видами. Широкі поля,  мальовничі пагорби, спокійні переліски, бетонний причал глибоко врізається у Дніпро. Поряд із старенькими хатками-мазанками видніються нові будівлі. Село, мов писанка... А ось і гранітні скелі на південній околиці села. Волоські скелі вузьким півостровом врізаються у річку, добряче зруйновані, на жаль. За ними – кам’янистий острівець, Стрільча скеля. Все це – справжні дива природи. Та, якщо Скипер-Звір вибереться на поверхню, то уся ця краса буде знищена, мало того, загинуть люди... Отже, закрити прохід треба якомога швидше.

А його і шукати не довелось, бо сотні автівок скупчились довкола, а серед них виднілися собачі голови та виблискувала зброя в останніх променях сонця, що вже ледве пробивалися з-за хмар. Армія песиголовців готова до бою. Та чи готовий Ілля, один проти сотень? А, може, вдасться домовитись? Хай йдуть собі до своєї Кінокефалії, назавжди, тоді всі вони залишаться живими, а Ілля просто запече прохід блискавицями та закидає камінням. Це був би найкращий варіант!

Збадьорений, наближався він до стоянки автівок, та коли лишень підлетів ближче, як сотні автоматів застрекотали одразу, назустріч полетіли гранати і одна зірвалася неподалік. Чи може зашкодити божественній силі граната? Перевіряти не хотілося, тож Ілля злетів вище, наблизився і завис над ворогами. Так було значно краще, бо кидати гранату угору – то щось не воно, а кулі просто плавились, не долітаючи до нього.

- Слухайте мене! – голос Іллі загуркотів, наче грім. – Я не хочу вас вбивати! Вертайтеся до Кінокефалії – і залишитеся живі! Я просто закрию прохід між світами, ніхто не постраждає!

Песиголовці завили, та з місця не зрушили. І що робити?

Раптом погляд Іллі впав на шлях, яким наближалася знайома «ауді» Рената. Вона зупинилась вдалині, з неї вибрався сам юрист і почав махати руками. Звісно, довелось летіти до товариша.

- Я по рацію їздив! – вигукнув Ренат, коли Ілля наблизився. – У мене друг займається новітніми технологіями.

- Теж песиголовець? – поцікавився юнак.

- Кінокефал, - буркнув юрист, наймення «песиголовець» його, явно, дратувало. – Крезу я вже такий дав, він на підльоті, а Перперуну почекаю тут. Бери, вставляй у вухо.

Ренат простягнув долоню, на якій чорніла мала конструкція. Дійсно, зручно, тільки-но вставив у вухо, як почув голос Креза:

«Гей, друже, ти де? Богдану знайшов?»

«Вона в порядку, - відповів Ілля. – Радий тебе чути! А я вже на місці».

«Ти там хоч не всіх ворогів перебив? Залиш мені хоч трохи!»

«Бій ще не почався, не турбуйся, тобі вистачить...»

«А чого тягнеш?»