Глава 32. Соратники.

Ілля висів у повітрі і коливався. Не було вибору! Обидва варіанти вбивчі для людей Землі, людей, яких він повинен захищати...

- То що ти вирішив, Перуне?

«Тягни час!» - почувся у навушнику голос Богданки.

- Навіщо це вам? – почав діалог Ілля.

- Що саме? – не зрозумів вояк із гучномовцем.

- Навіщо вам вбивати людей?

- Це наш спосіб життя, Перуне. Ми – хижаки.

- Але ж не всі! Багато хто з ваших давно не споживає сирого м’яса!

- Це однаково, що ваші вегетаріанці. Жують-жують травичку, та завжди голодні!

- Навіть, якщо вам так необхідне саме сире м’ясо, то для цього є вівці, свині, бики, кози врешті решт! А який вибір пташиного м’яса! А риба!

- Ти нам лекцію читаєш? – вояк відверто реготав. – Невже ти гадаєш, що ми зараз дружно заплачемо і побіжимо розводити кролів? Та їмо ми все, звісно, але ж людське м’ясце – це вишуканий делікатес!..

- Розумні істоти не можуть споживати інших розумних істот!

- А ми людей надто розумними не вважаємо, - реготав вже не тільки вояк із гучномовцем, а усі. – Досить балачок! Рахую до п’яти – і ти йдеш звідси. Або стріляємо. Один.

- Стій!

- Два.

- Послухай мене!

- Три.

- Там же жінки! Діти!

- Чотири.

- Зупинись, я вже йду!

В голові крутилося: «Що робити? Що робити?» Та зараз треба було не дати песиголовцям знищити село.

- Вже йду! Вже йду! – повторював він, повільно розвертаючись та залишаючи місце бою, якого не було.

І тут загуркотів грім і яскрава блискавка розрізала простір навпіл, перетворивши гаубицю у купу металобрухту. Поки всі погляди були направлені на Перуна, Богдана підібралася і вдарила з тилу.

Ось тут і Ілля рвонув назад і почав обсипати песиголовців пекучими блискавками. Перуниця робила те саме, тільки з іншого боку.

«Ти вчасно! Я вже не знав, що й робити, щоб урятувати село!» - звернувся Ілля до Богданки по рації.

«Ти все робив правильно. Та зараз, коли люди в безпеці, ми можемо винищити сироїдів вщент!»

«Цим і займаємось!»

А он і дракон на горизонті показався.

«Я вже тут! Де моя частка ворогів?!»

 Незабаром і він підключився до винищування песиголовців, тільки вогнем стріляв, облітаючи місце бою по колу, пам’ятаючи, що лазери можуть йому зашкодити.

Сироїди слабо відстрілювались, здебільшого ховаючись за машинами, хоча й це було небезпечно, бо вже кілька автівок, у які потрапили блискавки, загорілися і зірвалися.

З кожним пострілом лють усе сильніше захоплювала Іллю, розливалася пекучою смолою по жилам, заставляла кипіти мізки. Все важче ставало себе контролювати, та він намагався.

 «Не дозвольте жодному песиголовцю залишитися на Землі! – скомандував він соратникам. – Поступово звужуйте коло, нехай або забираються геть, до своєї Кінокефалії, або загинуть!»

А небо немов підігравало Перунові, бо чорні хмари нависли над місциною, і вже справжні блискавки летіли до землі, а безперервний гуркіт котився, заповнюючи собою весь простір.

З подивом побачив Ілля, як під’їхало декілька крутезних автівок. Спочатку він подумав, що то ще песиголовці підспіли на підмогу, та з них почали виходити наги. Не ті, студенти, які допомагали Богдані знайти зброю, а дорослі, дебелі бійці, вони падали на землю, перетворюючись у велетенських змій, пролазили під машинами, витягали то одного, то другого сироїда та душили їх у своїх обіймах.

До речі, Богданка що-небудь знайшла на затопленому острові?

«Богдано, - погукав Ілля, - що там із зброєю?»

«А ти як гадаєш?»

«Та звідки я знаю? Не надто сподіваюсь на гарні новини...»

«А треба сподіватись! Наші друзі знайшли схованку! Зброя у мене! І зачарований спис та лук з цілим колчаном стріл. Тож можна вже не боятися, що з’явиться Скипер-Звір. Зараз, трохи із песиголовцями розберуся і принесу  зброю».

«Я дуже радий, що тобі вдалось розшукати спис та лук! Ти просто неймовірна, Богданко! Хоча й неслухняна».

Дівчина тільки хмикнула у відповідь.

Незабаром вона опинилася поруч і простягла Перунові зачарований спис. Довжелезний такий, він, здавалося, жив своїм життям. Іскри пролітали по всій довжині, а ще він був теплим на дотик.

Богдана зняла з плеча лук, тугий, натягнутий до дзвону, з жалем подивилась на  зброю, було видно, що не хочеться їй віддавати:

- Залиш його мені. Я підлітком жила недалеко від Січі, частенько ходила туди, вчилася їздити на коні, стріляти із лука. У мене добре виходить. Ти маєш мені довіряти!

Першим поривом було забрати свою зброю, бо відчувалася вона рідною, яку неможливо комусь віддати, та, зважаючи на те, що лука у своєму житті Іллі тримати ще не доводилось, то, може, й справді, розумніше буде віддати його вірній соратниці. Пересиливши власницький потяг, Ілля кивнув: