Глава 33. У підземних лабіринтах.

- Скипер-Звір! Скипер-Звір! – кричали песиголовці, які ще залишилися в живих, і Ілля розумів, що бій з чудовиськом невідворотний.

Шлях до печери вже був розчищений, і Ілля опустився на землю перед самим входом.

«Добивайте ворогів, - по рації дав команду друзям, - а я йду назустріч Звірові».

Легко сказати. А як по-правді, то й жижки трясуться. Чому ви думаєте, що супергероям зовсім не страшно? Страшно, ще й як. Так, якось вже вдалося перебороти ту паніку, яку раніше викликала навіть згадка про песиголовців, бо на власні очі бачив, що вони хоч і монстри з давніх страшних казок, та насправді із плоті та крові. І вмирають, і горять, і смажениною тхнуть. Та тепер попереду маячила зустріч із чимось і зовсім неймовірним, велетенським чудовиськом, вбити якого не вдалося в давнину навіть могутнім богам-братам Сварожичам. Він невразливий! Так, тепер у Іллі мається зачарований Велесом спис, яким минулого разу вдалося поранити Звіра, та тоді поруч були брати, які велетня закували, зачарувати, у приготовлений заздалегідь саркофаг заховали, на тисячі років полонили. І він зараз живий, здоровий та розлючений до краю. Навіть якщо вдасться поранити Звіра, що потім робити з його тілом?

Ой, про що ти думаєш, Іллюшо, до того ще дожити треба...

Ілля зрозумів, що так і стоїть на вході до печери, не наважуючись зробити перший крок. Треба зібратися, однаково, нікуди вже не дінешся.

Позаду заверещали гальма. Що за?..

Ілля обернувся і побачив, як із знайомої «ауді» вилазить Ренат та поспішає до нього.

«Це я! – почулося у вусі. – Маю йти з тобою, щоб вказати шлях!»

То добре. Удвох завжди краще, ніж одному.

- Я розумію тебе, то правильний вибір, - юрист став поруч і схвально покачав головою. – Не можна дозволити Звіру натворити на Землі біди.

- Так.

Печера була порожня, і юнак з песиголовцем рушили в глибину. У завбачливого Рената знайшовся потужний ліхтар, який кидав свій промінь вперед, та через це бокові тіні ставали ще густішими. Ілля стискав древко списа так, що аж пальці побіліли. Здавалося, що ось-ось із темряви вискочить чудовисько, що воно знає про мисливців, спостерігає за ними, грається, мов кішка з мишкою. Зрозуміло, що то лише гра уяви, бо коли б Звір вирвався, тут вже був би Армагеддон.

- Сюди, - потягнув Іллю за рукав  Ренат.

- Чекай!..

Почулися Іллі якісь звуки в глибині печери чи здалося. Та коли соратники зупинилися, чітко стали чутними чиїсь кроки.

- Нам треба поспішати, - нагадав юрист.

- Так, звісно. Та спершу треба вияснити, хто там. Не можна залишати позаду себе того, хто може вдарити в спину, - Ілля вихопив із рук песиголовця ліхтар і тихенько рушив назустріч крокам.

Зітхнувши, Ренат погодився і поплівся слідом. Та звуки не наближувались, а віддалялись, тому довелося прискорити хід. Світло ліхтаря, який забрав Ілля, маячило десь попереду, а юрист відстав.

«Стій, Перуне, здається, нас навмисне заманюють у глиб печери, подалі від місця переходу, щоб дати можливість Скиперу вибратись назовні!» - гукнув він через радіоприймач.

«Зараз повернемось. Я вже його бачу!» - озвався Ілля.

Незнайомець зупинився. Чи то йти далі було нікуди, чи так і було задумано. Чекаючи на якусь пастку, Ілля наближався повільно, намагаючись розгледіти у сутінках, хто ж там такий сміливий. На здивування, постать мала не собачу, а звичайну, людську, голову. А коли Ілля підійшов ще ближче, то промінь ліхтаря освітив  гарного стрункого юнака.

Азель!

Людина-нелюд, який збирався вбити його матір!

Спочатку Ілля хотів спопелити ворога блискавкою, та в одній руці він стискав спис, зачарований на бій із Звіром, у іншій – ліхтар. Він заколивався лише на якусь мить, та цього було достатньо. Коли збираєшся вбивати, то вбивай одразу.

Та тепер він дивився у чисті ясні очі Азеля... Такі безвинні, ніби він янгол небесний. Хіба може людина з такими очима творити зло?

Та й взагалі, песиголовців вбивати було легше. А тепер перед тобою стоїть представник твоєї раси. Як вбити людину?

- Ти – Перун? – Азель дивився без страху, із якоюсь дитячою цікавістю та безпосередністю. – Отой страшенний монстр, про якого розповідають казки? Який вбиває песиголовців?

Його слова були нелогічними, незрозумілими, неправильними.

Ілля тряхнув головою, щоб скинути оціпеніння.

- А ти – той, хто намагався вбити мою матір!

- Не знаю, про що ти, - у голосі ватажка сироїдів звучали нотки здивування, подиву, жалю. – Я вперше тебе бачу...

Як таке може бути? Це, що, двійник Азеля? Чи той втратив пам’ять? Чи, може,  у нього було затьмарення розуму, коли він повів песиголовців на Землю? Чи на нього наклали чари?

«Вбий його!» - волав у вусі голос Рената.

Азель розгублено озирнувся, здригнувся:

- Де я? Тут так холодно... Я не розумію, що я тут роблю...

«Вбий його!»

Азель був схожий на дитину, що загубилася, такий вразливий, нещасний.