Глава 3

– Нюта? Невже ти? – раптом вигукнув мій колишній коханий Макс.

– Я… - стримуючи сльози, промовила я.

Машини обережно об’їжджали нас, збавляючи швидкість, оглядалися і співчутливо хитали головою. Мене раптом почало трясти, незрозуміле тремтіння хвилями прокотилося по тілу. І водночас на небі з'явилися шматки брудної вологої вати, від якої стало в мить темно і згодом почав накрапати дрібний дощ.

Відчувши, що мене трусить, Бонд запропонував мені пересісти в його «Мерс».  Ми сіли на заднє сидіння і в теплому салоні мене відразу вкинуло у жар – щоки запалали, як червоні маки в полі.

– Оце так несподіванка, - важко зітхнувши, промовив мій колись такий рідний Бонд. – Як твої справи?

– Все чудово, - нервово посміхнулася я, - не враховуючи декількох «дрібниць»: розбитий бік твого недешевого джипу, моя повністю пошкоджена машина, не придатна для їзди та нескладений залік в універі, на який я зараз не потрапила!

– І чому ти Нюта досі нікому не подзвонила? – поцікавився він.

– Мені немає кому дзвонити, - сумно відповіла я.

Так, зазвичай в таких ситуаціях жінки відразу ж дзвонять своїм чоловікам, співмешканцям, братам, батькам чи друзям чоловічої статі, щоб приїхав їх лицар та спас від неминучої катастрофи. Проте в мене немає відважного лицаря, був колись Бонд і той, примудрився розбити мені серце, а батькові дзвонити не хочу – який сенс розповідати йому про свої неприємності, йому і так бідоласі зараз дістається…

В папулі життя – суцільні танці, ні не стільки прекрасні, а на скільки непередбачувані! Два роки тому батькові вдалося заснувати власне агентство нерухомості та поруч з ним відкрити нотаріальну контору, в якій працювала приватним нотаріусом його четверта дружина – Нафіса. Він відразу непогано почав заробляти, народ повалив до нього, як лосось на нерест: укладалися угоди та нотаріально посвідчувалися Нафісою, поповнюючи золотовалютний фонд сімейства Вергопуло. Проте, коли я останній раз бачилася із батьком, то помітила, що він був дуже пригнічений та похмурий. На мої неодноразові спроби дізнатися про причини його сумного настрою, він вкрадливо відповів: «Донечко, не переживай! Все владнається!».

Не задовільнившись такою абстрактною відповіддю, я майже відразу поїхала до мачухи Нафіси прямо до нотаріальної контори. Ця вишукана жінка не була яскравою красунею, яких зазвичай обирав мій велелюбний татечко, і навіть, якщо розглядати окремо риси її обличчя чи оцінюючи фігуру, то дуже важко було б сказати, звідки береться ця чарівність – все було доволі звичайним: і форма носа, і обриси губ та розріз очей, лише темне волосся виблискувало на сонці, очі мерехтіли, наче аквамарин і щира посмішка в мить зачаровувала. На моє питання, що все ж таки сталося із батьком, вона відразу ж вигукнула:

– Ой-бай! Зараз в нас сімейна криза… До того ж конкуренти тиснуть на бізнес Віктора… Ну, нічого, все буде добре! А інакше бути не може!

Від невеселих спогадів мене відірвав мобільний телефон, що засмикався, як п’ятимісячний ембріон у сумці-бананці.

— Слухаю! – беземоційно відповіла я  на настирливий дзвінок старости. – Так, я зрозуміла, скажи викладачу, що мене не буде, бо я потрапила у ДТП…

Поки я спілкувалася із Владою, то краєм ока, помітила, що Макс вийшов із машини і теж з кимось із серйозним виразом обличчя почав розмовляти по телефону, очевидно викликаючи патрульну поліцію. Після коротких перемовин він повернувся до салону і торкнувся до мого плеча. Наші погляди знов зустрілися, і я ніби опинилася під рясним гарячим душем. Теплі хвилі прокотилися від маківки до п’ят, заставляючи приємно здригатися кожну мою клітинку. Тіло миттєво відгукнулося, як і не було цих безкінечних пустих п’ять років розлуки, воно, ніби спеціально оберігало ці приємні спогади, які б я вважала за краще викреслити із памяті.

 – До речі, я тебе згадував, і не раз… - раптом замовк Бонд.

– Макс, не треба! Все вже в минулому, - я намагалася говорити сухо та непохитно, оскільки серце буквально розривалося на частини.

Правда моєї стійкості вистачило всього лише на декілька хвилин, бо чарівний баритон Бонда зробив свою чорну справу, - я відразу ж розплавилася, як шоколад в гарячому молоці.

Перед очима відразу пронеслися наші романтичні прогулянки по міському саду, по Ланжерону, Золотому брегу, Аркадії. Наше із ним незвичайне знайомство, яке відбулося на День дурака – 1 квітня. Я тоді була в костюмі, що являв собою образ Мадонни вісімдесятих років – біла перука,  на голові, яскравий макіяж та конічний бюстгальтер. Того дня я із подружками-однокласницями, які теж були у не менш смішних образах Леді Гага та Кім Кардашьян з її відомими широкими стегнами, гуляючи по Дерибасівській вулиці познайомилися із такими ж самими «епатажними» хлопцями-студентами юракадемії: Елвісом Преслі, Майклом Джексоном та героєм Маскою-Джим Керрі… Не знаю, як би склалося життя у справжньої Мадонни з Елвісом Преслі, але між «бутафорними» спалахнув справжній вогонь. Елвісу Преслі, тобто Максу,  було тоді двадцять три роки, він вчився на останньому курсі, а я була школяркою, що вчилася в десятому класі, але в нас було стільки всього спільного: ми однаково любили багато читати та слухали схожу, переважно іноземну музику. Я, як зараз, пам’ятаю його хлопчачу та щиру посмішку, наш перший, справжній для мене, дорослий поцілунок, від якого в нас відразу виникли електричні  розряди, що були свідченням нездоланної тяги один до одного. Коли ми зустрічалися, я ні на мить не сумнівалася в його щирих почуттях до мене, і що ми неодмінно після закінчення школи одружимося. Проте сталося не так, як гадалося. Після закінчення універу, Макс, здійснюючи активні пошуки роботи за професією в Одесі, так нічого вартісного не знайшов і в кінці жовтня, як грім серед ясного неба, він мене вразив звісткою про те, що його «направили» з юракадемії у прокуратуру, що знаходиться у невеликому містечку під Києвом…