Глава 5

Наступного ранку я вирішила все ж таки скористатися пропозицією Князєва, не дивлячись на те, що цей нафтовий магнат викликає в мене досить неоднозначні почуття. Одягнувши стильний діловий костюм та високі підбори, я викликала «Убер таксі» і приїхала до знайомого вже мені яскравого темно-синього бізнес-центру, що частково сховався за вранішньою димкою. На мить пригадала наше перше знайомство з Андрієм Сергійовичем і про себе посміхнулася: як безглуздо «нагородила» його прекрасними епітетами, а потім прийшла на цю кляту співбесіду, де розіграла сцену із забоєм ноги…

Зайшовши до розкішного холу, вирішила не випробовувати долю, а піти відразу до ліфту, щоб дістатися двадцятого поверху. Кабіна ліфта, як місцевий трамвай, на кожному поверсі робила зупинку і збирала-випускала пасажирів-офісних працівників. Коли ліфт дійшов до вісімнадцятого поверху, то всередину зайшов він – мій майбутній роботодавець, я посміхнулася йому щирою посмішкою і мовчки кивнула. За всіма правилами етикету, Андрій Сергійович повинен був, зайшовши до ліфту, повернутися обличчям до дверей, але він став впритул до мене і почав вивчати мене уважним поглядом. Від сорому, я опустила очі і сконцентрувалася над вивченням його ідеально вичищеного шкіряного взуття. Декілька секунд я відчувала його гаряче дихання на собі та п’янкий деревно-пряний аромат дорогого  парфуму, від чого щоки непомітно для мене налилися рум’янцем.

– Проходь, будь ласка, до ресепшену та залиши там своє резюме. Зачекай декілька хвилин і я тебе викличу до себе в кабінет, - виходячи з ліфту, Князєв протягнув мені руку, про всяк випадок підтримуючи під лікоть, очевидно уникав чергового концерту «на біс» із моїм стрімким польотом.

Виконавши нехитре доручення, я вирішила пройти до дамської кімнати, щоб пересвідчитися зайвий раз у своєму бездоганному зовнішньому вигляді. Раптом в сумці заворушився телефон. На екрані висвітився телефон Макса. На жаль, вчора так і не відважилася йому розповісти про Князєва, а зараз тим більше незручно говорити. Вирішено: ввечері передзвоню і все розповім. Щойно перестав дзвонити Бонд, як телефон знову ожив. На цей раз Влада – староста з універу. Теж відхилила її дзвінок, підфарбувала губи та освіжила парфумованою водою зону під правим вухом. І видихнувши, про себе промовила: «Тільки б все вийшло! Тільки б все вийшло!». Сподіватися тільки на одну удачу марно, треба підключити усі свої приховані можливості.

– Андрій Сергійович, вже чекає на Вас! Проходьте, будь ласка, - донісся до мене голос дівчини з ресепшену.

Зайшла до просторів Його Величності Князя. І дещо очманіла. На весь кабінет лунав низький спів Юлії Саніної, розбавлений глухими ударними звуками української пісні та  повна байдужість зі сторони майбутнього роботодавця. Начебто нічого особливого: він, як зазвичай, сидів у своїй улюбленій робочій позі, закинувши ноги на стіл, щось уважно вивчав на планшеті, не звертаючи ніякої уваги на мій прихід. Стою, мнуся, покашляла, привіталася. Нуль реакції. Ну що ж розпочну сама розповідати про себе, нехай пересвідчиться, що перед ним людина, яка мислить незалежно, бо якщо ж буду продовжувати мовчати, вирішить, що мені бракує ініціативи і він має перед собою покірну вівцю.

Вичерпавши свою оповідь, що складалася в основному із розлогої автобіографії та куцої трудової діяльності, я замовкла, розмірковуючи над тим, що ж мені казати далі. Голосна музика продовжувала грати, збиваючи мене з пантелику.

– Чаю? Кави? – раптом відірвавши свій погляд від планшету, поцікавився він і жестом вказав на стільчик навпроти столу.

– Ні, дякую, - зрадівши його запитанню та реакції на мене, я скромно посміхнулася.

– Дві кави, - віддав наказ по телефону Князєв та продовжив, - думаю, що ти, як і я, не проти зараз покурити сигаретку під чашечку кави.

Поки нам готували каву, нафтовий магнат швидко пробіг очима моє неординарне резюме і зненацька спитав:

 – Навіщо ти сюди прийшла?

– ?...щоб отримати роботу.

– А що ти найбільше цінуєш в роботі? – хитро дивиться на мене він.

– На даний час гроші, - невпевнено відповідаю я.

Що за маячня? Перевіряє мене на стресостійкість? Я думала, що співбесіди не буде, або як мінімум усе пройде формально. Навіщо ж тоді замовляв для мене каву? 

– А навіщо тобі гроші? – різко піднявся він і підійшов впритул до мене.

Що за ідіотське запитання? Однозначно: вирішив познущатися наді мною!

– Скажімо так: гроші стимулюють дії, які допоможуть мені реалізувати мою мрію.

– Цікава відповідь, - промовив він і продовжив свій допит, - а чи виконувала б ти те, чого не хочеш робити?

Відчинилася двері. Зайшла секретарка, ревниво оглядаючи мене, із тацею в руках, не поспішаючи поставила перед нами чашечки із запашною кавою. Я дивилася на нього зі свого стільчика і не знала, що відповісти. Мій погляд зосередився на його спортивних ногах, що ховалися за дорогим діловим костюмом.  Секретарка вийшла, а Князєв повторив знову своє провокуюче запитання.

– Анно, що скажеш, а ?

– Життя – суцільний ризик, і хто не ризикує, той не відчуває смак шампанського.

– Чи відомі тобі основні функціональні обов’язки та вимоги до даної посади?

– В цілому, так. Як я зрозуміла, то це посада помічника керівника, яка полягає в основному у сприянні ефективного ведення справ у Вашій компанії. До речі, я можу вільно спілкуватися на англійській мові. Головна вимога – зберігати мовчання.