Глава 15

Я завмерла з відкритим ротом і витріщеними очима. Завагалась: чи відтирати сорочку у першу чергу чи стіл з підлогою?

– Андрію Сергійовичу, вибачте мене, будь-ласка! – я витягла суху серветку (залишивши одяг шефа поза увагою) і прийнялася наводити марафет: витирала стіл, совала крісло шефа та повзала по підлозі. Через одну маленьку чашечку кави стільки проблем!

Іноземні гості продовжували обговорення умов партнерства на англійській мові, не звертаючи на мене увагу, чим дуже мене потішили, оскільки я буквально горіла від сорому.  Також я була приємно вражена тим, як вільно спілкується Князєв на англійській мові.

Біг бос розповідав про переваги співпраці з його компанією та посилено робив вигляд, що не дивиться на те, як я дупкою до верху барахтаюся під столом. Але в нього це виходило значно гірше, а ніж в мене розгром.

Коли я врешті-решт закінчила прибирання, то кинувши погляд на шефа, помітила, що він повністю зосереджений на переговорах. Після такого казусу, шеф більше не ризикнув просити в мене приготувати йому каву і я до кінця ділової зустрічі просиділа, як на голках, хвилюючись через незручне становище.

– Отже, Анно, - сухо вимовив Князєв, зробивши серйозний вигляд. – Ви вже в котрий раз провалюєте переговори…

Він це серйозно? На скільки я зрозуміла з останніх речень розмови, що все пройшло успішно і вони домовилися ввечері провести разом відпочинок у сауні, відмітивши вдалий початок. Ну, гаразд!

– Також, ти собі вчора дозволила з’явитися на роботу під кінець робочого дня, відключивши телефон.

– Вибачте, пробурмотіла я. – Більше такого не повториться!

– Звісно, що не повториться, бо я не бачу тебе  в ролі свого помічника, - вколов він мене пронизливим поглядом, слідкуючи за моєю реакцією.

– Мені дуже шкода, що я не виправдала Ваших сподівань, але молодий спеціаліст не може відразу все робити правильно, тому допускає іноді промахи, - спробувала я виправдатися перед ним, але Князєв вже махнув мені рукою, щоб виходила з кабінету, а сам почав з кимось говорити через планшет. Ну і нехай собі сидіть та дивиться на свій, так би мовити слово із трьох букв, де посередині гордо  стоїть «у», тобто «зум», і спілкується далі зі своїм співрозмовником!

– Анно! – гукнув він раптом, коли я схопилася за ручку дверей.

– Що? – на мить спалахнула надія.

– Та ні, нічого, йди, - раптом передумав він.

Настрій зіпсувався остаточно. І що я роблю не так? Життя постійно підносить мені урок, але я нічого не розумію, не роблячи ніяких висновків, продовжую тупо битися головою об стіну, один раз, другий… Щось дивне відбувається останнім часом і неприємності збільшуються в геометричній прогресії, нерви розхитані…  І у всьому цьому винна лише я сама. Може мені слід змінитися? Але яким чином? Бути обачною? А може байдужою та відстороненою? Подорослішати? Навчитися думати перш, ніж діяти?

Так, я обов’язково подумаю про це на дозвіллі, а зараз треба закінчити недороблені справи, якими шеф навантажив ще зранку. Хоча може в них вже відпала потреба?

На виклик шефа знов прибув Суслов – начальник фінвідділу. Сьогодні він зосереджений та мовчазний із цілим стосом паперів в руках. Кивнувши головою, він неспішно покотився у вовче лігво. Задзвонив телефон. Макс!

– Привіт, сонечко! Як тільки видалася вільна хвилинка відразу ж подзвонив! Вже не можу дочекатися вечора…

– Я теж… О котрій годині ти будеш вільний?

– Не раніше шести, а той семи. Роботи навалилося за тиждень…

– Де зустрінемося?

– Пропоную повечеряти у грузинському  ресторані, чогось так хінкалі схотілося..

Поговорити по душам ми толком не змогли, бо Макса знов викликала до себе Лариса Петрівна! Цікаво, яка вона? Чомусь хотілося уявити собі огрядну тітоньку, що вже щонайменше двадцять років служить Феміді і досягла керівної посади завдяки своєму професійному досвіду. Але може раптом це якась молодуха із гарвардським дипломом, із докторським званням та при зв’язках? Ось би глянути на неї, хоч одним оком…

Незабаром вийшов Суслов вже значно в кращому настрої, ніж вчора, а за ним шеф, нічого мені не кажучи, замкнув свій кабінет і пішов.

Вийшла з офісу бадьорою ходою та з бойовим настроєм. На вулиці весна, а я молода, що ще може бути кращим? Насолоджуюся миттю тут і зараз. Вирішила зробити сюрприз Максу – зустріти його з роботи. Попередньо дізнавшись, що він ще сидить в засіданнях, сміливо попрямувала до його суду.

Зупинилася я біля пішохідного переходу. Навпроти, на іншій стороні дороги вже височіла срібляста будівля суду. Я закурила, очікуючи на зелене світло. Раптом я побачила, як з дверей вийшов Він, мій милий, оповитий золотистою хмарою мого кохання, він сяяв, як  «король-сонце». Він був надзвичайний, виключно гарний – міцний, високий, спортивний – тішив око фактурою та пропорцією. Приємно володіти таким дорогоцінним скарбом – розкішним чоловіком!

Але що це?! Якась мадам взяла Макса під лікоть, притиснулася до нього, і спустившись зі сходів, попрямувала разом із ним на парковку.

Удар в саме серце!

Ризикуючи життям, я перебігла дорогу на червоне світло із сигаретою в зубах. Божевільна!

– Максе, стій! – гукнула я його.