Глава 17

В понеділок та вівторок я продовжувала перебувати під домашнім арештом. Ні, не тому що мене зобов’язав суддя, а тому, що в тілі досі була важкість і весь час хотілося спати. Повідомила шефу про свій хворобливий стан, на що він відповів «лікуйся» і на пошту скинув купу документів, які терміново треба було обробити.

Мозок був забитий шмарклями і тому міркувалося на силу. Я сиділа у ліжку за ноутбуком і заповнюючи ікселівські таблиці, розмірковувала про появу «домовика» у своїй квартирі. Легкий на спомин: щось у кухні із гуркотом впало. Я попрямувала в сторону джерела шуму, і у раковині виявила розбиту чашку, яка дивним чином з’їхала із сушки для посуду. Щойно я вмостилась за ноутбуком, як в двері хтось нахабно почав стукати. Ледь зібравши останні сили, я вилізла із теплої ховашки (флісової ковдри) і пішла до дверей.

– Анна Вергопуло? – поцікавився молодий худорлявий хлопець-альбінос.

– Так, - розгублено відповіла я.

– Ось, розпишіться, будь ласка, - він протягнув мені планшетку, на якій була відомість, де було вказане моє прізвище. Я розписалася навпроти свого прізвища і серце мимоволі частіше забилося. Хлопець протягнув мені невеличку коробочку і побіг вниз по сходах.

Я ззовні оглянула коробку, яка була гарно упакована в золотий папір і прикрашена червоною стрічкою. Понюхала, начебто нічим не пахне. Така гарна коробочка, що навіть шкода відкривати її. Але цікавість будоражила уяву. Врешті-решт я відкрила її. Там виявилась банальна коробка бельгійських шоколадних цукерок, а в ній листівка із віршом Володимира Сосюри «Так ніхто не кохав»… Що це таке? Покрутивши з усіх сторін пакунок, я ніде так не знайшла імені відправника, навіть натяку на нього. От я дурепа! Треба було в того альбіноса спитати, а раптом тут вибухівка була. В наш час вже нічому не здивуюся.

Вечір понеділка та майже увесь віторок я провела за роботою над документами, іноді перериваючись на перекур та розмови із Максом.  Мій коханий був заклопотаний, але не забував нагадати мені, яка я надзвичайна, дивовижна та приголомшлива дівчина. Я обережно поцікавилася в нього, чи не відправляв він часом мені презентів, на що він відповів, що не встиг, хоча вже щось купив мені (брехун!).

Під вечір сигарети зненацька скінчилися, а з ними і противовірусні таблетки, прийшлося здійснити похід до найближчого магазину та аптеки.

Коли я повернулася із вечірнього променаду, то виявила під дверима черговий сюрприз – маленьке чорняве кошеня, що жалісно нявчало та дивилося на мене величезними блакитними очима.

– Що маленький, кинули тебе на призволяще? Ну ходімо, нагодую тебе, - я нахилилася і взяла його на руки.

Котик відразу ж притиснувся до мене, все його тільце неймовірно трусилося. У холодильнику (з легкої руки таємничого благодійника!) я виявила на боковій полиці пакетоване молоко, яке відразу ж нагріла на плиті і через декілька хвилин кашлатик голосно хлебтав його. Після того, як чорняве диво наїлося, я хотіла виставити його за двері, але погляд його жалісливих блакитних очей не дозволив мені вчинити примусове видворення нелегального мігранта.

Взявши до рук кошеня, я розсунула шерсть на його вздутому від молока пузі. На диво, бліх не було та й пахло від нього приємно. Під хвостом чоловічого причандалля не виявлено, отож дівчинка. Може сама доля її послала мені? Цей маленький кашлатик буквально випромінює затишок та відчуття таке, що в квартирі з'явився дух когось рідного. Колись пам’ятаю Макс (ходяча енциклопедія) мені розповідав, що ще давні індуси досліджували душу людини після смерті і прийшли до висновку, що вона спочатку переходить в астрал, а потім через певний проміжок часу трансформується в іншу оболонку – рослину, тварину тощо, і перетворюється до тих пір, поки не «зітреться», розчинившись у космосі. Але якщо слідувати християнству, то людська душа безсмертна. Як би там не було: перевтілюється душа у нове тіло чи живе вічно на небесах, допомагаючи рідним на землі, але чомусь раптом відчула, що це кошеня опинилося під моїми дверима невипадково. Назву його Пумою, як виросте буде справжньою пантерою.

Різко задзвонив телефон, від несподіванки кашлатик здригнувся.

– Аню, ти коли в останнє бачила батька? – донісся до мене стурбований голос Нафіси.

– Він вже тиждень мені не дзвонив, - пробурмотіла я.

– Тоді, де ж він може бути?..

Коротка розмова із мачухою лише збільшила мої переживання за батька. Але може він знову когось знайшов? Знаючи його нестабільні почуття до коханих жінок вже нічому не дивуюся.

В середу мене розбудив настирливий дзвінок від Анжели, яка рекомендовано наказала прибути сьогодні на роботу, оскільки Князєв ці дні ходить сам не свій.

Ледве вилізши із теплого ліжечка, я кинула мимоволі погляд у дзеркало. Зображення мого обличчя мене не потішило, виглядала я на трієчку, але корегувати свій зовнішній вигляд не має сил. Випивши каву, одягнувши діловий брючний костюм та погодувавши кошеня, яке культурно сходило на саморобний лоток із пластикової коробки, я нарешті відправилася на роботу.

Коли я зайшла до приймальні, секретарка Анжела виглядала нещасною.

– Шеф тебе вже двічі питав! Де тебе носить? – зашипіла вона, як кобра.

– Затори на дорогах, - махнула я рукою.

– Може тобі дати свою туш та тіні? – поцікавилася моя благодійниця.

– Що все так жахливо? – байдужо спитала я.