Сусід на одну ніч

Розділ шостий

- У мене не дуже цікаве життя, - прошепотіла я геть тихо, насолоджуючись випромінюваним хлопцем теплом, і мимоволі замружилась. – Так… Спокійне скоріше. До безумств я не схильна, і взагалі, це мій перший Новий рік не вдома.

- Зате який феєричний!

- Ой так. Феєричності йому не займати, - гмикнула я. – А так…

Я змовкла. Розказувати про себе не вміла, тому запнулась і не змогла більше витиснути з себе жодного слова, тільки стояла і думала про те, наскільки я дивною зараз видаюсь в очах Олександра. Але він не поспішав випускати мене зі своїх обіймів. Стояв, вдихаючи аромат мого волосся, і ні з того ні з сього раптом видав:

- Яблуками пахнеш.

- Люблю цей запах, - кивнула я. – І яблучне варення варити люблю. Воно в мене краще за все виходить…

- А де ти живеш?

- Не повіриш – в столиці! Знімаю з колегою на двох квартиру. А взагалі, я з невеличкого міста, і там варити варення більш звично, ніж його купувати. Можна сказати, провінціалка. А ти?

- І я. Ну, тобто, варення я варити не вмію, але теж з невеликого містечка, теж переїхав до столиці. Так о нам з тобою не обов’язково забувати про існування один одного після Нового року.

Не знаю чому, але я раптом радісно посміхнулась. Від новини, що ми зможемо перетинатись і далі, раптом стало тепло на душі. А особливо від того, що Саша заговорив про це першим, а не мені довелось розсипати щедро кілька десятків натяків. Ми так і застигли один поруч з одним, насолоджуючись кількома секундами мовчання. Олександр нахилився ще нижче, і його дихання лоскотало мені шкіру.

Мені неймовірно хотілось, щоб раптом щезли ці сантиметри, що лишались між нами. Щоб Саша нахилився до мене ще ближче, поцілував – в шию, в вилицю, в щоку, - а тоді повернув до себе і…

Я струснула головою, відганяючи одночасно і марево, і самого хлопця. Ми ж ледь знайомі! Та секунду дому здавалось, наче я знаю його цілу вічність. Куди більше, ніж свою сусідку по квартирі чи того ж бісового Вітю…

Згадка про колишнього трохи протверезила мене. Нагадавши собі, що вірити чоловікові – то лише нерви та сили собі витрачати, я рішуче вивернулась з рук Саші і закрокувала на кухню.

- Ти казав, - почала дорогою, намагаючись змінити тему розмови, - що тут їжа приготована і… ох нічого ж собі!

Я застигла на порозі кухні, здивовано оглядаючи все це багатство. На столі красувались салати, запечена качка, якісь м’ясні та рибні рулети, торт…

- Тут було розраховано на компанію, - наче вибачаючись переді мною за щось, протягнув Саша. – Тому так багато… Назар вирішив, що гуляємо на широку ногу.

- А у вас в компанії все вирішує Назар? – поцікавилась я.

- Ні, тільки те, що торкається їжі. У нього мережа ресторанів і якісь зв’язки з власницею цього комплексу, того нам і доставили все найкраще, - пояснив Саша. – І набили їжею увесь холодильник. Провізії надовго вистачить, було б кому готувати. То що, все несемо на стіл?

- Може, краще сховати до холодильника? Ну, ми гарантовано не встигнемо з’їсти дві запечені качки, - нерішуче запропонувала я. – І стільки салатів… Можна взяти потроху, щоб все спробувати, а решта полежить до завтра.

- Чудова ідея, - легко погодився Саша. – Тоді візьми, там в шафці повинні буди чисті тарілки, щоб це все порозкладати.

Я підкорилась, краєм ока спостерігаючи за тим, як він легко розбирав запечену качку з яблуками, що явно пручалась кулінарним ножицям. Мені дісталась участь нарізати рулети і розкладати по тарілках салати, а ще – носити все це у кухню. Після одного з походів я виявила Сашу з рулоном харчової плівки в руках. Він скептично оглянув все багатство, яким були заставлені слова, і рішуче промовив:

- Треба б це обережненько прикрити. Допоможеш?

- Звісно!

Вдвох ми справились досить легко. Періодично стикались лобами, відстрибували один від одного і сміялись, весело та легко. Наче вже півжиття були знайомі! Я ні з ким не відчувала себе так просто, як з Сашею, і мені не хотілось навіть випадково порушити це єднання якоюсь дурницею, яку я могла зробити через власну недосвідченість.

Нарешті всі салати було розставлено на фуршетному столі, центральне місце зайняла качка – точніше, дві качиних ноги і два маленьких, добре підсушених крила, тому що більше ми б все одно не з’їли. Десь серед алкогольних запасів Саша відшукав шампанське – єдине, що я погодилась пригубити. Інший алкоголь видавався мені надто міцним. Олександр повним суму поглядом проводив відібрану у нього пляшку коньяку, та швидко впорався зі втратою.

- Погано ставишся до алкоголю? – поцікавився він у мене, доки я розшукувала келихи.

- Не в захваті, - чомусь мені захотілось відповісти максимально чесно. – Тато частенько випивав. Алкоголіком він наче і не був, та іноді аж надто захоплювався спиртним. Не знаю, чим би це все закінчилось, якби одного разу лікар не сказав йому, що кілька днів в алкогольному тумані – і його більше з того туману не повернуть. Так в ньому і добереться до того світу. З тих пір нічого міцніше за шампанське і безалкогольне пиво він в рот не брав.

- А мама твоя?

- Моя мама не здатна сказати чоловікові «ні», - зітхнула я. – Принаймні, батькові. Якби він сам за розум не взявся, напевне, і її б потяг за собою. Ні, мама не пила, звісно! Просто він хворів – і вона поруч з ним чахла. Зараз живуть, працюють. Нормально. Шкода, що ми бачимось рідко, але… Зате я більш-менш самостійна, - я озброїлась двома келихами і кивнула на пляшку шампанського. – Зможеш відкрити так, щоб нічого не розбити?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше