Розділ сьомий

Відчайдушно хотілось доповнити, що це, звісно, не моя справа. Ми з Сашею ледь знайомі, і логічно ж, що у такого привабливого хлопця повинна бути кохана!

- Хто? – перепитав Саша, підіймаючи зі столу кинутий мною туди секунду тому мобільний. – А. Ну-ну… - він збив виклик і доповнив. – У мене нема дівчини.

Я здригнулась.

- Ти можеш мене запитувати, - усміхнувся він. – Якщо я потім зможу запитувати тебе  про те ж саме. Домовились?

- Домовились, - кивнула я. – Це твоя колишня?

- Ага, - підтвердив Саша, мружачись. – Та ми вже два місяці не разом, якщо що. У тебе термін з твоїм… Як його там… Коротше, з твоїм придурком у тебе менший термін.

- Всього кілька годин.

- А я про що, - Саша розлив шампанське по келихам і кивнув на диван, пропонуючи мені влаштуватись там. – Її звати Люда, і ми посварились, бо я, на її думку, недостатньо серйозно виражав своє ставлення до неї.

Я мовчала.

- Ти не питатимеш, - констатував факт Олександр.

- Не питатиму, - довелось погодитись. – Я не звикла лізти людям в душу…

- То я, може, того хочу? – він помітив, як я почервоніла, влаштувався сам на дивані і поплескав долонею по місцю поруч з ним. – Йди сюди. Я ж бачу, що тобі цікаво.

- Мені геть не цікаво… - запротестувала я.

- Ага. Вона хотіла з’їхатись, а я – не хотів. Вона сказала, що я не збираюсь з нею одружуватись, і виявилось, що це таки була правда. До «одружуватись» наші стосунки могли дійти роки через три. Чи не дійти, - легко відповів він. – Нас звели спільні друзі, і спочатку планувалось, що Люда також буде тут. Але не склалось. Все. Ніяких трагедій, вагітності і іншого.

- Але вона тобі телефонує.

Мій мобільний лишився нагорі. Вітя навряд чи мені телефонував, а якщо і телефонував, то марно, бо я додала його до чорного списку. Але ця незрозуміла Люда чомусь стіною встала між мною та Сашком.

- Тому що вона каже, що перегнула палицю, - пробурчав він. – Що мовляв хотіла від мене того, чого не треба було просити. Серйозних стосунків. Пропонує бачитись зрідка, так, погуляти… - я була не настільки дитиною, щоб не розуміти істинне значення такого «гуляння». – Але ж я знаю, що вона хоче серйозно. Просто думає, що таким чином ми звикнемо один до одного і так і лишимось разом назавжди.

- А ви не звикнете?

- Ні, - серйозно відповів Саша. – Я не хочу її обманювати. Не хочу робити їй боляче. Тому що я або закохався з першого погляду, або вже не вийде. Не виходить в мене звикати.

Він дивився на мене так, наче чекав питання – а до мене він що відчуває? І мені дуже хотілось спитати. Але замість цього я просто сіла поруч, притиснулась до міцного чоловічого плеча і прошепотіла:

- Тоді і я, виходить, брехуха та винна в своєму розставанні.

- Чому? – здивувався Олександр.

Він обійняв мене, притягуючи до себе, і я з подивом виявила, що наполовину лежу в його обіймах. І це було так тепло і так зручно, що мені навіть в голову не приходило вивільнитись та відсторонитись від нього. Я відчувала себе наче трохи очманілою, якщо чесно. Це було дуже неправильно, мені варто було з самого початку поводитись інакше, та я вирішила, хай вже буде так.

Саша вільний. Я вільна. Чому ні?

- Тому що я теж думала, що звикну, - чесно зізналась я. – Вітя здавався непоганим хлопцем. Гарно залицявся. Ми познайомились в університеті, він там прийшов до когось на захист диплому, побачив мене, покликав в кафе, а я погодилась. Та жодного кохання з першого погляду не вийшло. І з другого. І з десятого. І тому він, напевне, і ходить наліво, що знає: йому не дочекатись від мене взаємності.

- Ну знаєш, - гмикнув Саша. – Якщо він знає, що йому не дочекатись від тебе взаємності, то треба було розбігтись. Можна подумати, ви вже одружились та трьох дітей разом завели!

- Ні. Ми навіть не… - мої щоки почервоніли. – Нічого у нас не було. Та він нестачу уваги компенсував, здається, на стороні.

- Козел твій колишній, - чесно сказав Олександр. – Або ти з дівчиною, або гуляєш. А не «вибач, ти була надто скромна, тому я шукав гаряченького в іншому місці, та я обов’язково повернусь до тебе»… Ти ж не свідомо тягнула ці стосунки.

Я розгублено кивнула.

- Якось само собою виходило.

Це було правдою. Я дійсно не вимагала, щоб Вітя був зі мною, щоб залицявся, та коли у нас наче склались стосунки, вважала, що все по-справжньому. Просто мені треба трошки більше часу, ніж іншим дівчатам. А тепер, дивлячись на Сашу і відчуваючи, як в мене в грудях розгорається дивний жар, я прийшла до розуміння, що навіть не уявляла, як це воно – кохання з першого погляду. Коли люди підходять один одному, їм вистачає обміну кількома поглядами, щоб загорітись.

Саша був надто близько. Я відчувала жар його рук на талії, притискалась спиною до його грудей і ловила себе на думці, що не хочу ніколи вибиратись з його обіймів.

Але ж це неправильно!

- Може, щось поїмо? – я спробувала привабити його увагу до салатів. – А то все сидимо, чогось чекаємо… Наче їжа сама себе з’їсть. І про сумне говоримо.