Сусід на одну ніч

Розділ чотирнадцятий

Я втягнула носом приємний запах: свіжість, мандарини і щось ще. Подув вітер, і я мимоволі здригнулась. Загострені органи почуттів кричали про те, що щось пішло не так – де я опинилась і що взагалі тут робила? Саша мовчав, лише стояв в мене за спиною, обережно направляючи.

- Якби я знала, - пробурмотіла я, роблячи ще один невпевнений крок вперед, - що ти вирішив зав’язати мені очі і незрозуміло куди відвести, я б відмовилась, чесне слово. Це не так романтично, як тобі здається!

- Наступного разу, - нахабно прошепотів він мені на вухо, - я принесу тобі взяту в оренду сто одну троянду для крутих фоточок, і ми влаштуємо класичну романтику. Економно, екологічно та ефектно – правило трьох «е».

- Дурень, - фиркнула я.

- Ваш особистий блазень, моя королево, - я не сумнівалась в тому, що Саша зараз посміхався. – Обережно, тут сходинка. Тихенько, тихенько… Ми прийшли.

Я завмерла. Ми явно були десь на вулиці, та де – і чому тоді тут нема людей і майже не чути звичний міський гул? Саша зав’язав мені очі ще перед тим, як посадив до машини – наша перша велика сумісна покупка, хай не найновіша і не щойно з салону, зате своя та не на кредитні кошти!

- Куди ти мене привіз? – тихо поцікавилась я.

- Півтора роки, - загробним голосом повідомив Саша, - я чекав цієї миті. Чекав, доки ти, довірившись підступному маніяку, станеш менш уважною! Тепер я відвіз тебе до лісу, де збираюсь випити твою кров, а твоє тіло віддати вогню… Ти тремтиш, жертво моя?!

- Тремчу, - покірно кивнула я.

Я дійсно тремтіла – від сміху, що рвався на свободу. Саша ж, лишаючись в своєму неймовірно драматичному образі, навіть вкусив мене за шию, та свою підступну вампірську справу так і не завершив – укус перейшов в поцілунок, і мені довелось штурхнути його ліктем, щоб наш експромт з зав’язаними очима не закінчився просто зараз.

- Ех, не віриш ти в мою маньячність, - сумно зітхнув Олександр. – Який жах! Навіть моя кохана не хоче змиритись з моєю натурою, то як же мені проявляти себе?

- Може, стати трошечки серйознішим і нарешті розв’язати мені очі? А то доки я не побачу диявольський блиск в твоїх очах і гострий ніж у твоїх руках, у вбивство я не повірю.

- Не бійся, я зумію тебе здивувати.

Я відчула, як злегка тремтять від хвилювання його пальці, доки він повільно розв’язував стрічки, що тримали маску на моєму обличчі, і намагався при цьому не зачепити розпущене волосся, щоб я не сварилась, що він намагається лишити мене лисою. Нарешті цупка тканина впала на землю, я замружилась на мить від несподівано яскравого, осліплюючого сонця, тоді швидко-швидко заморгала – і охнула від подиву, хоча ніякого ножа та кривавого маніяка, звісно ж, не побачила.

Зате побачила безкраїй небосхил, легкі, напівпрозорі хмари і величезне місто, що розкинулось, наче на долоні. Все одразу ж встало на свої місця; я зрозуміла, і куди ми приїхали, і чому так довго стояли на одному місці (підіймались ліфтом на багатоповерхівку), і чому пахнуло мандаринами – геть поруч красувався невеликий столик з романтичною вечерею і тремтів вогник схованої від вітру за ширмою свічки.

Ми були дуже високо – я навіть не знала, що це за будівля така, куди привіз мене Саша і де влаштував таке прекрасне місце для зустрічі. Сюди не долинав шум автівок, крики людей, та й все здавалось таким маленьким-маленьким, а ще – дуже незначним, і важливим було лише наше кохання та наші почуття. А вони зараз могли заполонити все неозоре небо, від краю до краю, від горизонту до горизонту.

- Це неймовірно, - тільки й видихнула я. – Ні, Саш, це правда неймовірно! Ти це правда все для мене придумав?

- Звісно. Все, щоб не влаштовувати генеральне прибирання, - ствердно кивнув він. – Підійдемо до краю, подивимось?

Край тут був безпечним – півметровий бетонний бортик, а над ним ще поручні з частими перекладинами, що досягали мені майже до грудей. Я вчепилась долонями в залізну трубу та любувалась містом, забувши про все на світі. Як же тут було красиво! І як вільно!

Ми з Сашею часто робили один одному якісь маленькі сюрпризи, старались ввести різноманіття в особисте життя, та чомусь його сьогоднішній сюрприз вразив мене до глибини душі. Я не знала, в чому саме причина, просто любувалась красою, що оточувала мене, і відчувала, як співає моє серце в очікуванні чогось особливого. Хоча особливе вже й так трапилось.

- Як же тут прекрасно! – прошепотіла я, не стримуючи власних емоцій. – І повітря яке чисте… Саш, дякую. Я навіть не знала, що в столиці є такі місця!

- Тут багато чого є, - посміхнувся він. – Я тобі ще багато всього покажу! Та чекай секундочку.

Я покірно кивнула, лишилась стояти біля бортика та милуватись ландшафтом. Саша відійшов на півхвилини, повернувся, і мені здалось, наче я чую прекрасний запах троянд.

- Ксю…

Дивне передчуття захлеснуло мене з головою, хоча я відчайдушно намагалась відігнати його від себе – щоб не розчаруватись, щоб дурні очікування, що не мають жодного стосунку до реальності, не зіпсували такий чудовий день. Я повернулась до Саші, намагаючись втримати тремтливу посмішку, і здивувалась – та що зі мною таке відбувається? Звідки стільки тривоги, якщо я зараз поруч з коханим чоловіком, якому готова віддати власне серце. Вже віддала!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше