Розділ п'ятнадцятий

Кожна дівчинка – ну, або майже кожна, - мріє про весілля. І я також мріяла, але якось несерйозно, не хитро, навіть не думаючи про те, що одного разу мрії стануть реальністю. Що я стоятиму біля вівтаря і казатиму «так» коханому чоловікові, що мама плакатиме, дивлячись на мене, наче в інше життя мене віддає, якомусь чудовиську, а не все тому ж коханому, єдиному Саші, з яким я вже тисячу років знайома. Що я цілуватиму вже не просто коханого, не хлопця, а чоловіка, ставитиму підпис, погоджуючись, що буду з ним і в горі, і в радості, і ніщо нас не розлучить…

Навіть ці крики «гірко» і моя білосніжна сукня здавались наче з другого світу. Коли Саша притягнув мене до себе та поцілував в губи, я наче прокинулась – і виявила, що мій прекрасний сон, замість того, щоб перерватись, продовжується.

…Та ірреальне весілля, швидке, шумне, переповнене непередбачуваними гостями, людьми, яких я бачила вперше в житті – чи яких ніколи не знав Саша, - продовжувалось незалежно від того, вірили ми в те, що відбувається, чи ні.

Коли довелось говорити з цілим натовпом гостей, я відчувала себе трохи загубленою. Купа людей, яких для чогось покликали ми або наші надто захоплені ідеєю святкування батьки, здавалась нескінченною. Я з жахом уявляла, скільки мені доведеться вислухати різноманітних привітань і скільки традиційних тостерів та електрочайників, куплених, бо не можна з порожніми руками на весілля, побачити.

- Ну нарешті! Нарешті я побачила тебе у весільній сукні! – заохала щаслива Кіра. – Подруго, я була свято впевнена, що ти вийдеш заміж ще минулої весни!

- Просто я трохи олух, - повідомив Саша, потиснувши руку Назарові, а тоді злегка обійнявши дівчину. – Дякую, що прийшли. Я вже думав, що вас не буде.

- Цей тиран, - Кіра штурхнула Назара ліктем під ребра, - думав лишити мене вдома! Та я не погодилась.

- Цей тиран, - закотив очі Ісаєв, - всього лише турбується про твоє здоров’я, щастя моє. Ксеніє, ти виглядаєш неймовірно. Твоєму нареченому пора замислитись, що робити, аби в нього не вкрали дружину.

- Я розраховував на паранджу, та вона відмовляється, - розреготався Саша, але, перехопивши невдоволені погляди тих, хто стояв в черзі, здається, зрозумів, що треба б поспішити з прийняттям подарунку. – Ми дуже раді вас бачити.

- Не могли не прийти, - знизала плечима Кіра. – З весіллям! І, сподіваюсь, коли у вас буде поповнення, мене покличуть хресною?

- Звісно, - ствердно кивнув Саша.

Я відчула, що червонію. Про дітей ми якось не замислювались, та тепер ми вже чоловік та дружина, може…

Закінчити думку я не встигла. Кіра та Назар, вручивши подарунок, рушили займати власне місце в залі, а до нас потягнулись інші гості, серед яких вистачало і рідні. Деяких я знала досить добре, наприклад, Василя Васильовича, Сашиного дядька, чоловіка старих правил, впевненого в тому, що інтернет винайшов диявол, і кожен, хто заглядає в мережу, обов’язково потрапить до пекла. Когось бачила вперше. Саша також знав далеко не всіх гостей з мого боку; та що там, декого навіть я бачила вперше в житті, наприклад, пані, що представилась тіткою Світланою, маминою подругою дитинства. Проте, наші батьки так вчепились в організацію, що, чекаючи на наступну пару, я б не здивувалась, побачивши серед гостей чорта чи злу відьму.

Проте пара, що підійшла до нас, викликала у Саші неймовірний захват.

- Женька! – зрадів він. – Маша! Я був впевнений, що ви знову придумаєте привід не прийти!

- Ну що ти, - розсміялась миловидна русява дівчина. – Ми завжди раді бачити тебе, Саш. Коли ти працював у нас на каналі, у нас ще були рейтинги! А зараз там вже нема нічого. Твій дядько скоро повисмикує залишки свого волосся і візьметься за наше, - вона посміхнулась. – Ксеніє, мене звати Маша! Ми з Сашею колись працювали разом, а потім він втік до багатої корпорації і здався капіталізму, а я лишилась працювати на одному богом забутому каналі.

- Рада познайомитись, - посміхнулась я.

- Ну, а ми знайомі, - задоволено повідомив Женя, потискаючи Саші руку. – Радий, що ви нарешті одружились.

- Ага, - гмикнув Саша. – Може, і сам колись надумаєш ходити холостим…

Женя у відповідь лише закотив очі. Власне, в той день, коли ми з Сашею познайомились, Женя був одним з його друзів, що не добрались до зимової казки. Так що, можна сказати, він власноруч замішував бетон для фундаменту наших з Сашею міцних стосунків. Зараз часу бачитись з друзями так часто було мало, та Євген ще кілька разів бував у нас в гостях.

Саша з ним, звісно, перетинався куди частіше – він підтримував стосунки зі своїми друзями, і ми періодично влаштовували вечори окремо один від одного. Я тоді могла поспілкуватись з Кірою та колегами, Саша – з Назаром, Євгеном та іншими хлопцями зі своєї компанії. А потім, повертаючись додому, ми якось все одно приходили до висновку, що вдвох нам куди краще.

- Подарунок від всього нашого колективу, - Женя протягнув пухкий конверт. – Ми з машею тут як представники. Вась-Вась, між іншим, був ініціатором ідеї.

- І що, навіть скидувався?

- Він ідею подав! – розсміялась Маша. – Що може бути ціннішим за це?

Василь Васильович був тим ще скупердяєм, про це я знала не з чуток.

- Дякую, - Саша прийняв подарунок. – Сідайте. Ваші місця о-о-он там!