Розділ четвертий

Ранок вітає мене головним болем та неприємним першінням у горлі. Власне, цього варто було чекати, коли я втекла з ресторану у вітром підшитому одязі, та я сподівалась, що мене омине зла доля, а таксі було спіймано вчасно.

Не вчасно.

Настрій жахливий, що, власне кажучи, дуже логічно для людини, що, здається, захворює. Я відчуваю себе трохи використаною і дурною.

Дурною – не трохи.

Не треба було вчора влаштовувати концерт по заявкам Олегові та сваритись з ним. Не знаю, що так мене розлютило, але, напевне, далися взнаки два місяці сліпої боротьби з людиною, що, виявляється, взагалі начебто накинула на мене оком. Ну, або так каже.

Не розуміти, що його ремонт комусь заважає, коли йому про це разів десять сказали! Це ж на якому світі треба було народитись? Та я вже навіть не дивуюсь, Олег, виявляється, син багатого батька, не дивно, що він трохи не від світу цього.

От хай і живе в своїх вигаданих світах, просто не морочить більше мені голову.

Ранок проходить швидко. П’ю гарячий чай, вмикаю комп’ютер, дивлюсь в екран хвилин зо двадцять, та не витискаю з себе жодного слова. Замість цього прислухаюсь до того, що відбувається в сусідній квартирі. Приблизно в такий час Олег зазвичай прокидається, і я ловлю себе на думці, що він може завітати до мене на вогник.

Бачитись с Олегом геть не хочеться. Перевіряти, чи спробує він знову висвердлити мені мозок, теж нема ніякого бажання, і я починаю збиратись на роботу. Мені давно треба було заїхати до офісу, віддати деякі папери, підписати кілька контрактів, а не лише погодити їх на словах, і я, власне, саме цим і збираюсь зайнятись сьогодні.

Кілька секунд витрачаю на те, щоб запевнити себе: я абсолютно точно не намагаюсь втекти від Олега. Ні! Просто хочу вирішити кілька нагальних справ, і плювати, що раптом взялась за них саме тоді, коли мені варто було б напитись чогось гарячого, залізти під ковдру і гарненько виспатись.

- Висплюсь на тому світі, - бурмочу я у відповідь своєму відображенню у дзеркалі, відзначаючи, що синці під очима, не сховані ні тональним кремом, ні консилером, мають якийсь дуже погрозливий вигляд.

Та плювати. Не вперше я втомлена, а з лиця води не пити. Сьогодні мене бачитимуть лише колеги, і не станеться біди, якщо я буду трохи не в кондиції.

Швиденько намотую шарф на горло, натягую шапку по самі вуха, вдягаю пуховик, тлустий та страшний на противагу вчорашньому елегантному пальто, та вибігаю з квартири в під’їзд. Повз двері Олега проскакую так швидко, наче за мною вовки женуться, і біжу вулицею на зупинку в надії встигнути на тролейбус, що якраз проїжджає повз мене.

Встигаю! Тролейбуси я люблю, особливо тому, що у мене кінцева зупинка і завжди є вільні місця. Влаштовуюсь в самісінькому куточку, притискаюсь гарячим лобом до скла та дивлюсь на автівки, що снують зовні, обганяючи мій транспорт.

Думки мимоволі звертають до Олега. Напевне, ввечері треба буде зайти до нього та обговорити, чи хоче він ще бачити мене своєю нареченою.

Фіктивною, звісно ж.

Мені не хочеться його підставляти. Зрештою, Олег все-таки прийшов мені на допомогу, і я сподіваюсь, що Синицький мене більше не зачіпатиме. Задаюсь на мить питанням, чи не міг Олег, бажаючи помститись, сказати Петру Вадимовичу, що кинув мене, та думаю, що ні.

Так, повелась я вчора трохи дико, і взагалі, ми варті один одного, але він не здається мені такою ницою людиною, що раптом вирішить нашкодити дівчині і штовхнути її в руки чоловіка, що до неї домагався. Принаймні, я намагаюсь вірити у краще.

Можливо, дарма.

Дорога видається довшою, ніж зазвичай, а вулиці міста – більш слизькими. Кілька разів я зашпортуюсь та шоргаю ногами, не ризикуючи відірвати їх від тонкої льодяної кірки. Звісно, це не кращий спосіб пересування, та доки не випаде і трохи не втопчиться сніг, альтернатив в мене не буде.

Будівля, в якій знаходиться і мій офіс, виглядає не надто привабливо. Висока і синя, колись вона здавалась мені найкращим робочим місцем на світі, та зараз видно, що хоча б легкий ремонт зовні б не завадив. Деякі панелі виглядять вже геть паршиво, одразу видно, що хулігани із сусідньої школи постарались, обписали їх, як могли. Дзеркальні сині плити, щоправда, чим вище, тим краще, та на першому поверсі явно пора буде змінювати облицювання.

А ще було б непогано, якби хтось навчився посипати сходи, бо слизько так, що я мертвою хваткою чіпляюсь за поручень і ледь не заповзаю нагору. На щастя, всередині тепло та сухо, і я полегшено зітхаю та заскакую до ліфту.

- Вам на який поверх? – запитує мене чоловік, що вже знаходиться у ліфті.

- Сьомий, якщо можна, - прошу я, намагаючись підняти шапку, що сповзла на очі.

- Мені теж туди, - відповідає знайомий голос.

Нарешті шапку вдається перемогти, і я підводжу погляд на свого компаньйона по ліфту, а тоді різко блідну.

Зі мною в кабіні ліфту один на один Петро Синицький.

Виглядає він погано. Сліди учорашньої бійки надзвичайно помітні. Якщо Олег вчора і не зламав ніс Петру Вадимовичу, то явно сильно його пошкодив. Під очима синці, сам ніс, здається, трохи скручено набік. Дорогий костюм не покращує ситуації, і від звичної холеності Синицького більше нема ані сліду.