9

                Спустошення і бажання боротися - те, що панувало над усіма моїми емоціями по дорозі до парку.

                Як тільки я помітила, що в ньому, як зазвичай, після свят, нікого немає, на губах з'явилася змучена посмішка. Присівши на найближчу лавочку, навпроти обгородженого ставка, я почала милуватися пустельними пейзажами і білосніжним, сяючим від сонця, снігом.

                Емоції люто рвалися назовні і тримати себе в руках ставало все складніше. Але в цей же момент щось в мені переломилося, давши усвідомити, що постійно йти на поводу у своїх почуттів - доля слабких. Слабкою я себе ніколи не вважала, тому змусила думки впорядкується і спокійно обміркувала ситуацію, що склалася.

                Вадим...Зараз від його імені йшли мурашки по шкірі, а куточки губ піднімалися, незважаючи на гіркоту і розчарування. Адже він нічого мені, дурною, не обіцяв. Не говорив, що вони розійшлися з Кірою, просто згадав, що святкує без неї. Адже це означає, що розставання я вигадала сама і сама ж в нього повірила. Браво, Леся.

                Жаль...Його Я не відчувала зовсім. Нехай, дивлячись на Кіру, мені стало ніяково від цієї ситуації і, звичайно, якби я знала, що вони у відносинах - те, що трапилося не сталося. І, швидше, я рада, що вчора залишалася в такому невіданні. Бажання повернутися в минуле і все змінити теж було відсутнє. Цієї ночі я відчула справжнє щастя і від спогадів губи знову розтягнулися в усмішці.

Мені ще не зовсім зрозуміло, як вести себе далі і що робити з почуттями, але тверде рішення - ніколи про це не шкодувати, - стійко оселилося в думках, полегшивши мої моральні терзання.

                Дивно, як сильно хотілося побачити Вадима і, разом з тим, від страху зустрічі перехоплювало подих і серце билося, як очманіле.

                Звичайно, я знаю теорію про те, що думки матеріальні, але не думала, що настільки. Весь шлях до будинку я прокручувала в голові те, якою може бути наша зустріч з Вадимом, але ніяк не думала, що вона відбудеться так скоро.

                Він, звично притулившись до стіни, стояв біля під'їзду і курив. Як тільки його профіль потрапив у поле мого зору, мене ніби обухом по голові вдарило. Хотілося кудись втекти, тому що я таки боялася цієї зустрічі. Точніше, боялася того, що він може мені сказати. Як би не було, повітряних замків про вічну любов я не будувала – була реалісткою.

                Бігти стало пізно, як тільки він підняв на мене свій погляд. Дихання миттєво перехопило. Ми стояли так близько хвилини, дивлячись один одному в очі. Дуже хотілося відвести погляд в підлогу, але тяжіння було сильніше мене.

                Я не знаю, що можу сказати в даній ситуації. Та й взагалі, варто щось говорити?

                Як тільки він зробив ще одну затяжку, я, нарешті, вирішила підійти ближче до під'їзду.

                Його погляд став більш пронизливим. І, чорт візьми, я передчасно побачила в них каяття. Навіть найменша надія на диво негайно згасла в моїй душі.

—  Пробач, мала, —  в його очах плескалася вина, однозначно. Стиснувши недокурену сигарету, тим самим переламавши навпіл, він викинув її в урну і зник за залізними парадними дверима.

                І на що я тільки сподівалася? Ніс почало неприємно пощипувати, довелося змусити тримати себе в руках, щоб не розревітися тут. Знову стало занадто паршиво на душі. Скоріше хотілося потрапити додому, але, чомусь, зайти в під'їзд слідом за Вадимом не наважувалася-так і продовжувала бовдуром стояти на морозі.

                Головою то я розумію, що ніякої катастрофи не сталося. Я рік переконувала себе в ненависті до цієї людини, що могло змінитися за один день? Вірно, нічого. Це сталося тільки через мій емоційний зрив, образи на Ксюшу з Микитою. Просто потрібно забути і жити далі-саме так я подумки переконувала себе, не даючи своїм почуттям шансу вирватися назовні.