Частина 1

Мене схопили просто біля дверей квартири. Двоє міцних чоловіків раптом з'явилися праворуч і ліворуч, підхопили мене під лікті, і підняли над вхідним килимком, що лежав на бетонній підлозі. І перш, ніж нас розклало на атоми, сталося диво. Я відчула... досаду.

Ось же… мерзотники. А на вулиці мене не можна було схопити? Чи обов'язково було чекати, поки я піднімуся з вантажем на свій дев'ятий поверх? І не дали навіть сумки до квартири занести!

Я так здивувалася цій досаді, що навіть смикнулася, намагаючись звільнитися, і подивилася на своїх викрадачів. Ага, хороша була спроба: світ навколо складався з сірих пікселів, що миготіли, і ні рук, ні ніг, ні себе, ні інших не бачилося і не відчувалося. Перехід.

Хм, це я зараз така розумна і знаю, що таке Перехід, Переміщення, а тоді… Хоча, тут я перебільшила: знати, що таке Перехід, нікому не дано, можна лише висувати теорії більш менш відповідні твоїм уявленням про це явище.

Вчені казали про зневтілення реальності та перехід живих об'єктів на інші плани буття. Красиві формулювання. Фанатики (ось несподіванка!) говорили про відплату за гріхи, Суд Всевишнього, і про попадання грішників у ту Обитель, якої кожен заслуговує. Теж нічого, так, теорія. Військові… Військові нічого не говорили, вони діяли. Зібрали, кого могли, з вчених і спробували приборкати процес. І дещо їм, безперечно, вдалося. Наприклад, вони створили ПП – Поліцію Переходу.

«Поліція Переміщення», «Сірі Дайвери», «Щури Всевишнього», «Пильні Примари», «Янголи Сутінок», як тільки народ не перекручувався, вигадуючи назви цим хлопцям, які витягують нас, цивільних, якщо ми провалилися в… незнамо куди. Кролячі нори божевільної Аліси? Обитель, якої ми гідні? Червоточини на потойбіччі Буття? Втім, ПП, ця Пилова Поліція, не завжди нас вдало витягує, іноді вони й самі пропадають. І це все, що ми, цивільні, про них знаємо. Хто? Де? Коли? Яким чином? Бог знає. «Янголи Сутінок»…

А поки моє тіло переміщувалося похмурими шляхами Переходу, фіг його знає куди, я не могла ні бачити, ні чути, ні відчувати, тільки думати. Думати та згадувати.

Ось чому, наприклад, момент Переходу сприймається мною так, ніби світ розбивається на сірі пікселі? Незбутня спадщина тієї давно не існуючої, але все ще улюбленої роботи цифрового художника? А як сприймають Переміщення інші? Ніхто про це вголос не говорить, можливо, слів не вистачає. Хоча, один раз, я чула, як обдертий чоловічок читав вірші біля пункту видачі продуктів.

- О, Тихий Світ, тремтіння Сірої Тіні,

потяг метелика до вогню, що яскраво

і примарно своєю владою вабить...

Хтось його слухав, відкривши рота, а хтось почав кидати каміння і прогнав рифмоплета...

Вириває мене зі спогадів відчуття дуже міцного тиску на моїх незручно, надто високо, як на мій зріст, задертих вгору руках, підошви черевиків ледве торкаються шкарпетками підлоги, і на підлогу ж, з глухим шм'яком падає господарська сумка з правої руки і, з тихим брязканням , ключі від вхідних дверей, з лівої. Повітря, що вривається в мене при судомному вдиху, різко пахне пластиком, бетоном та чимось хімічним. Ми – я та мої викрадачі – стоїмо в порожній кімнаті посередині кола, наведеного на підлозі нерівною смугою білої фарби. Крізь прозорі двері видно людей, що пробігають повз, коридором.

– Камера п'ять! Камера п'ять! – чую я приглушені дверима крики та – ой! – купа народу забігає до нас і зупиняється за кордоном намальованого кола.

– Кого це ви притягли? – питає худорлявий сивий військовий у камуфляжі, з пронизливими очима та видатним, як дзьоб у орла, носом.

– Так... – говорить мій викрадач праворуч, і його хватка вище мого ліктя робиться ще міцніше, а моя рука вивертається в плечі ще незручніше.

– Сер, – каже мій викрадач ліворуч і злегка опускає вниз руку, від чого моя поза стає схожа на ростовий портрет у стилі кубізму, – так, жеж, маяк! А нікого іншого в радіусі ста метрів, за всіма напрямками, більше не було!

– М-да, – тре підборіддя повний літній чоловік у білому халаті. – Ви це… відпустіть, пані, чи що... Навряд чи вона збирається на нас напасти...

Мої конвоїри синхронно, по-військовому, відпускають руки і я, нестійко похитнувшись, нарешті розпрямляюся, щоб побачити, що вся решта натовпу в камуфляжі, за межею кола цілиться в мене з автоматів.

Наступне, що я відчуваю, перш ніж знепритомніти, сильний запах риби і ковзаючий холодний рух під щокою. Схоже, я впала прямо на свою безкоштовну порцію їжі, надану урядом, що вивалилася з моєї господарської сумки.