Частина 7

На цей раз жах підводного плавання запам'ятався мені краще. Чи то тому, що я знала чого чекати, чи то від підозр, спровокованих незрозумілою поведінкою Ріка, я не втрачала пильності і постійно озиралася на нього.

Першу хвилину, півтори, дві, ми енергійно пливли, але потім хлопець почав відставати. Я відразу повернулася і в крижаних, майже чорних сутінках, помітила дивний вираз на блідій плямі його обличчя. І зрозуміла…

Рік ще вчора точно знав, що виходу із нашої підводної пастки немає. Ні в який бік. Тому, перед лицем неминучої смерті – не важливо, тривалої та болісної від спраги та голоду, або швидкої та легкої від утоплення – він подарував нам останній день та ніч життя. Майже нормального життя, з легкою балаканиною, сумісною трапезою, сном, надією на майбутнє, для мене принаймні, і тим дотиком-мрією для нього самого... Це все, що Рік міг зробити, і навіть більше. Він подарував нам – разом – трохи часу, це раз, він не міг не спробувати наймізерніший, невловимий шанс відшукати свою групу, це два, і він позбавив мене від жахіття вибору, і сам обрав спосіб нашої смерті, швидкий, це три. І зараз з рота у нього виривалися струмені повітря, а очі скляніли…

Що він бачив? Про що мріяв в останню мить?

Спалюючи останній кисень у крові, я рвонулася до фігури Ріка, що повільно опускалася, і обхопила його за талію. Перед очима майнули два-три знайомі сірі пікселі, і я з радістю подалася їм на зустріч. Не фізично, а…

Додумати не вдалося.

Навколо вирувало безжалісне мерехтіння Переміщення…

***

Реальність зустріла мене тим, що увірвалася в легені повітрям і... образливим, незаслуженим болем від удару тіла об каміння. Нас викинуло на розсип бетонних уламків. Я підвелася на обдертих долонях і відбитих колінах, і почула позаду стогін. Рік?!

Він лежав на спині. Замружені очі, мокра біла шкіра ще не вкрилася пилом, що стоїть у повітрі від нашого падіння на цей осип цегли та уламки бетону, мокрі штани обліпили ноги, обидві долоні притиснуті до боку і затискають рану від арматури, що стирчить поруч, крізь пальці струменить кров. Все-таки живий!

Я проковтнула раптом гірку слину і глянула ще раз. Ознак утоплення немає, він не кашляє, судомні вдихи можна списати на больовий шок. Я згадала як пропадали у мене синці та подряпини після попадання в зону нестабільності та повернення в нашу реальність. А цю рану в боці Рік отримав уже тут, при приземленні... Я проповзла рачки по купі каміння, що обсипалося, ближче до хлопця і зробила те, що так давно хотілося: провела пальцями по зарослій щетині на щоці і по короткому скуйовдженому волоссю.

– Леді? – розплющив очі Рік. – Ви в порядку?

Я погладила його по лобі і, змахнувши власні сльози, озирнулась.

Зруйнована багатоповерхова будівля, така сама, як ми бачили під водою, тільки тепер на повітрі. Бетонні сходи без перил йдуть вгору і вниз, пролом посередині, зверху проникає розсіяне денне світло і ми, на купі сміття і каміння, в центрі цього світу. Одні. Допомоги чекати немає звідки.

– Леді? – Рік схопився замазаною у крові рукою за мою долоню, і сильніше притиснув її до своєї щоки.

– Який же я радий вас бачити… Знаєте, у нас, Сірих Дайверів, кажуть, що смерті не існує. Просто одного разу ти йдеш у Сутінки Переходу глибше звичайного і, хто знає, що чекає на тебе там, на іншому боці?..

"Ні" – беззвучно ворухнулися мої губи. Ні. Ні, ні! Я не хочу, щоб він йшов, ні! Холодна вода з мого волосся та гарячі сльози капали йому на обличчя, а губи все ще безгучно шепотіли: ні…

І в цей момент почувся тихий тупіт і приглушений перешкодою людський голос:

– Рік? Івлін?

– Так! – від зусилля, вкладеного в гучний відгук, у Ріка сильніше заструменіла кров між пальцями. – Де ви?!

У відповідь мало не нам на голову почало скочуватися каміння з верхівки того завалу, на якому ми знаходилися. Схоже, з того боку була група Ріка. Значить там, під водою, в останні секунди життя Рік думав не про мене, а про свою групу і та слабка… хм, тінь Переміщення, яку я побачила і підкріпила, була простягнута саме сюди, до його товаришів.

Я схопилася, збиваючи пальці босих ніг об каміння, і стала обдертими руками розбирати верхівку завалу з нашого боку.

***

Худий, наче скелет, мужик у камуфляжі, зарослий, з жахливо потрісканими губами, втяг Рика в розібраний лаз. Я заповзла слідом. Чоловіки вже сиділи внизу, з іншого боку завалу, і міряли один одного палаючими поглядами.

– Інші? – запитав Рік.

– Поки живі, але треба швидше забиратися. А Івлін?

– Вдома… мабуть. Але його маячок тут. Стривай...

Рік дістав з кишені зім'яту пластикову пляшку з водою і подав другові. Той зробив ковток і ретельно закрутив кришку.

– Інші в такому ж стані? – знову запитав Рік.

– Гірше. Іти треба, терміново. Рамку Переміщення ми підготували, але маячків не вистачало… Ти зможеш йти?

– Маю, – пробурмотів Рік.

Спільними зусиллями ми підняли Ріка на ноги, я перекинула через плече його руку зі сторони здорового боку, і ми потихеньку рушили.

Йшли ми через великі порожні кімнати в промисловій будівлі, де не збереглися ні меблі, ні обладнання. Можливо, тут були офіси. У наступній кімнаті вся стіна з панорамних вікон була винесена вибухом назовні, і ми з Ріком застигли, зачаровані видом, що відкрився.

Під низькими сірими хмарами аж до горизонту тяглася свинцева гладь води, з якої стирчали верхні поверхи зруйнованих будинків. А крізь хмари, спрямованими прожекторами світла, пробивалися яскраві сонячні промені і плавили сірі води сліпучим ртутно-живим сріблом.

– Сонце, – видихнув Рік, – воно існує… Я майже забув… Харві, ти це бачиш?

– Так, – сказав наш провідник. – Ми думаємо – ось це все – воно у нашому світі, тільки далеко, може, на іншій півкулі, куди наш зв'язок не дотягується. І гелікоптери не долетять... У них не було нашого Генерала. І професора. Пішли, Ріку…