Перший розділ

"JP Saxe  - If the World Was Ending (feat. Julia Michaels)"

Втретє стираю перше речення та намагаюся переконати себе, що роблю все правильно. Хемінгуей радив перемагати, якщо вже почав, але я не впевнена, що це взагалі можна назвати початком. Тому я розглядаю варіант закрити ноутбук і просто залишити все як є. А насправді - капітулюю перед своїм страхом, проблемами та й самим життям. Знову дивлюся на новий пустий документ на екрані ноутбука і переводжу погляд на горнятко лате, до якого я навіть не торкалася. Так і з моїм життям, я не торкаюся його, не відчуваю смак чи запах, не можу сказати чи подобається воно мені, тому, що просто не знаю його.

Дивлюся на свої руки, які нависли над клавіатурою, мені здається, що вони починають все помітніше труситися. Декілька хвилин вагаюся, але знову беруся набирати перше речення. Надворі одна з офіціанток кав’ярні, в яку я заходжу майже щодня, протирає велике вікно, біля якого я полюбляю сидіти. Воно виходить просто на парк, тому в будь-яку пору року тут є за чим спостерігати. Я знову відволікаюся, слідкую за круговими рухами рук офіціантки. Вона стирає плями, легкими рухами робить брудне скло чистим і прозорим. У мене виникає запитання, чи можна зробити так само із життям – забрати все погане - і доходжу до висновку, що для початку потрібно докласти хоча б якихось зусиль, щоб зробити рух рукою, стираючи ці плями. Після цих надоїдливих роздумів все ж берусь друкувати: мені дуже потрібно зробити це за півгодини. Треба встигнути до шостої години, коли починається виставка в галереї моїх батьків.

Закриваю очі на кілька секунд і говорю своїм демонам всередині, щоб вони замовкали, переконую себе, що я сильніша за них. Але здається, що хтось посилає мені знак, і несподівано лунає мелодія мого телефон, що лякає мене та дівчину, яка сидить через стілець біля мене. Я спокійно видихаю і намагаюся звучати як Росава, яка не боїться нічого, окрім темряви, висоти, змій і замкнутих приміщень.

– Тільки не кажи, що ти не встигнеш!

Переходжу одразу до справи, тому що знаю, що він б не телефонував в іншому випадку. У відповідь чую сміх, яким він точно глузує з мене, однак цей сміх як завжди теплий і щирий.

– Телефоную, щоб запитати, чи забрати тебе, де б ти там не була? Я вже звільнився.

У перші секунди мені просто віднімає мову, тому що це настільки не схоже на нього, що спочатку я навіть не сприймаю це серйозно.

– Звільнився? – він знову сміється із підозри, яку почув у моєму голосі.

– То де ти є?

Чомусь я сумніваюся, чи говорити йому де я є. Мені здається, що він одразу здогадається, що я тут роблю. Хоча розумію наскільки це абсурдно. Слава Богу, Ярема поки що не вміє читати думок, хоча з його задатками Шерлока ця навичка буде йому непотрібною.

На екрані три слова, і я відчуваю, що не можу зупинитися… не зараз.

– Я… - тримаю телефон на плечі, друкуючи наступні слова, які тільки зараз з’явилися в моїй голові, і вони здаються ідеальними.

– Ти…?

Я чую його голос в трубці, але водночас він розливається ехом по кав’ярні, тому повертаю голову на звук, й одразу бачу Ярему, який стоїть поруч зі мною, тримаючи телефон біля вуха. Він дивиться на мене, і, на щастя, це не той погляд, якого я боюся.

Ярема знову дивується моєму вмінню покинути реальність. Раптом розумію, що мій ноутбук відкритий, і на екрані видно все те, що я написала за годину – аж ціле речення. Хоча для мене це успіх. Від усвідомлення цього, мій ноут голосно захлопується. Настільки, що я боюся, щоб з моїм екраном чогось не сталося. Тепер Ярема дивиться на мене, як на ненормальну. Він переводить погляд на ноутбук, але я намагаюся випередити його, тому одразу говорю:

– Навіщо питав, якщо знав де я? – щоб здатися спокійною, беру горнятко й нарешті пробую лате, хоча й так знаю його смак.

– Я приїхав у перше місце про яке подумав. Але засумнівався в останню хвилину, – Ярема сідає на високий стілець поруч зі мною та бере моє горнятко.

Він коштує каву, і я знаю: він розуміє, що я сиджу тут вже довго, тому що горнятко повне, а лате холодне. І звичайно, він знає, що я нікуди не ходила, і, я впевнена, що він розчарований.

– Що там? – Ярема дивує, тому що це не те питання, яке я очікувала почути. Але від цього не легше, бо він киває на ноут, і я не хочу брехати йому, але й говорити правду також.

Я беру трішки часу, поки повертаю голову до мого вірного друга-ноутбука на столі, і краєм ока бачу, що він нахмурився.

– Я маю тобі дещо розказати, але не зараз. Після виставки, домовилися?

Усе залежить від його настрою, чи буде він тиснути на мене. Але здається сьогодні він готовий пробачити мені будь-що. Ярема дивиться на мене спід лоба, але його усмішка все змінює, і мені стає легше від того, що хоча б зараз я можу розслабитись.

– Де Меланія? – я переводжу тему, пакуючи ноут у сумку, і залишаю чайові своїй улюбленій офіціантці.

– Вона приїде з Ярославом, одразу з аеропорту.

Ярема відкриває для мене двері на виході, поки я зав’язую зелений шалик на своїй шиї. Знову згадую, що залишила рукавиці в коридорі на комоді, тому одразу ховаю руки в кишені свого пальта, поки вони ще теплі.