Четвертий розділ

"Один в каное - Пообіцяй мені"

Цього ранку я б усе віддала, щоб не чути дзвінка мого мобільного, який лунав на всю кімнату. Моя голова гуділа, і найменше чого мені хотілося – це чути цей противний звук. Потягнувшись рукою під ліжко, де я завжди залишала свій телефон на ніч, я нарешті намацала його. 

– Алло? – мій сонний і хриплий голос звучав не зовсім привабливо.

– Ти досі спиш, чи що?

Мені не дивно, що мама, як завжди, звучить бадьоро і життєрадісно. Їй завжди вдається поводитися так, ніби навіть її проблеми існують тільки тому, що вона собі їх дозволила. І цей ранок не був винятком для неї.

– Сплю, – я забираю пасма волосся зі щоки, і зщурюся від світла.

– Сонько! Ти ж мала приїхати додому, і ми планували разом поснідати сьогодні.

Мама досі вважає, що квартира дідуся була тимчасовим приміщенням для мене. А справжнім домом була лише наша квартира, де моя кімната досі пустує про всяк випадок.

Я згадую, що вчора ми справді про це домовлялися. І я навіть поставила будильник на восьму ранку, але це не подіяло.

– О, Бооже! Я проспала!

Але замість того, щоб швидко піднятися, я натягую ковдру на голову, повністю ховаючись від осіннього холоду в моїй квартирі.

– Я так і зрозуміла. Ну нічого. Я зараз їду в галерею, можеш під’їхати туди.

– Добре. Я тільки зберуся і одразу їду.

– Тільки попробуй зараз не піднятися! Якщо я приїду до тебе, щоб розбудити – ти про це пожалієш!

Мама кладе трубку і я усміхаюся її погрозам. Хоча добре розумію, що якщо вона справді сюди приїде, то проблем мені не уникнути. Тому я нарешті скидаю з себе ковдру та від холоду, закутуюся в махровий халат, і біжу у теплий душ.

Зважаючи на те, що квартира дідуся досить велика, зберегти в ній тепло дуже важко. Інколи мені здається, що я живу у середньовічному замку, по якому гуляє вічний протяг. Тому у наших спальнях стоять електричні обігрівачі, які ратують нас кожного вечора. А ще гарячий чай, а до нього завжди додаються якісь смаколики, тому ми й поправляємося з Ярою, як ховрахи, на зиму. А у всьому винен цей клятий холод! І зовсім не наш невгамовний голод.  

Повертаючись у спальню, щоб одягнутися, я бачу книгу із червоною обкладинкою. Винуватиця моєї сплячки. Я дивуюся, як Яра сьогодні зранку пішла на першу пару, тому що ми вчора таки не зупинилися на одному реченні, і навіть не на одній сторінці. Словом, лягли спати над ранок, здається вже була п’ята година.

Я беру книгу з собою, накидаю на себе сіре кашемірове пальто та закутуюся у великий фіолетовий шалик, який мені подарувала Мел, після своєї подорожі до Італії.

Дорогою в галерею, я купую щоденну газету, два горнятка кави з собою та два краусани – один із заварним кремом – для мене, і один із шоколадом –  мамі. Для нас звична справа перекусити щось у її кабінеті, біля величезного вікна, яке виходить на центральну пішохідну вулицю нашого міста. Так, як у понеділок галерея взагалі не працює, я дістаю свої ключі від приміщення, але мене випереджає охоронець пан Степан, який усміхається до мене та потирає свої густі чорні вуса. Він знову нагадує мені, яка ж я прекрасна дитина, і що в нього є дуже талановитий і перспективний внук, на що я, як завжди відповідаю, що він постійно лише обіцяє мені це знайомство, але ми так і ніколи не зустрілися. Це наш, так-би мовити, ритуал, і інколи мені здається, що його внук – це якийсь казковий персонаж, про якого завжди тільки говорять, але його ніколи ніхто не бачив. Містика якась!

Я піднімаюся на третій поверх галереї, де розташовано кілька кабінетів, зокрема моїх батьків, а ще склад, де зберігаються майбутні експонати виставок і постійні колекції. Чую мамин сміх і одразу впізнаю голос пані Ірини, разом із тим, мій телефон починає дзвонити у сумці. Але мої зайняті руки не дозволяють мені навіть подивитися, хто намагається до мене добратися.

– О, наше сонце! – першою мене помічає пані Ірина, яка сидить напроти моєї мами за робочим столом.

Поставивши каву та краусани на стіл, де все завжди було на своїх місцях, і не валявся навіть зайвий листок паперу, я обіймаю їх по черзі, та шкодую, що не перетелефонувала мамі перед тим, і не взяла каву для пані Ірини. 

– Я забігла на кілька хвилин. Була поруч, бо йду до Меланії, та й заскочила, –  говорить вона, коли я озвучую цю прикрість. – Тому не переживай. Я і так вже запізнююся. Такщо ви тут двоє кавуйте, а я побіжу до свого малого нещастя. Вона ніяк не може заспокоїтися з тим магазином!

– Якісь проблеми? Ми ж з нею ходили оглядати приміщення, її все дуже навіть сподобалося.

– Ти ж її знаєш. Все має бути ідеально, а так не завжди виходить, от вона і заводиться, -– відповідає пані Ірина, піднімаючись із крісла, і поправляє своє осіннє пончо.

– Вона в тебе молодець, тому й хоче, щоб все було на вищому рівні, - говорить моя мама, передаючи їй якусь папку жовтого кольору. – Але заспокоїти її не завадить. До речі, сьогодні Соломія приїжджає, буде тут о п’ятій вечора. Нехай вона з дороги завтра ще відпочине, а пізніше треба її вже чимось зайняти. Я думала взяти її сюди вдень, бо до нас приїжджають гості з Німеччини, ми будемо в галереї, а ввечері можна піти кудись.

– Підтримую цей план. У мене ще є запрошення на виставу у п’ятницю. Буде прем’єра, здається ставлять нову «Наталку Полтавку». Тому за п’ятницю можна не переживати, –  пані Ірина ставить папку у свою сумку і усміхається мені. – Все, цьомки-бомки! До зустрічі!

Вона виходить з кабінету, а я дивлюся на маму, яка втративши терпець тягнеться за кавою.

– Ну, як там справи? – запитує мама, після того, як робить перший ковток. – Все добре?

–  Все прекрасно, –  брешу я  і сідаю на місце, де перед тим сиділа пані Ірина.

Я передаю мамі її краусан, і вона задоволено усміхається. Хто б сумнівався.