Шостий розділ

"The One - Kodaline"

Ще до того, як вранці відкриваю очі, я відчуваю, що наді мною стоїть Яра. Вона заходить до кімнати, зупиняється біля ліжка й мовчить. Так вона стоїть десь п’ять хвилин, після чого я не витримую та розплющую очі. Яра одягнута у свою піжаму із Залізною людиною, тримає у руках велике горнятко, підозрюю чаю, з якого ще йде гаряча пара. Вона дивиться на мене крізь свої окуляри, які вона одягає дуже рідко, користуючись лінзами, і навіть не кліпає.  

– Зразу говорю, що це не я їй розказала, – каже Яра, нарешті сідаючи на край мого ліжка і передає мені горнятко трав’яного чаю.

Я піднімаюся, щоб також сісти, й одразу відчуваю як болить голова, роблю ковток, і лише тоді відчуваю, що моє горло спроможне видати хоч якийсь звук.

– Знаю. Я навіть не підозрювала тебе, –  червоне горнятко зігріває мої долоні, й мені здається, що ранок після бурі не такий вже й поганий.

– І як ти? – Яра накривається ковдрою і вмощується зручніше на моєму ліжку, напевно очікуючи від мене довгої промови.

– Не знаю…вчора відбулося занадто багато всього.

– І не кажи. Я була в шоці від цієї Поліни.

Я мовчу, тому що не уявляю, що маю говорити. Я також? Чи можливо я навіть уявити не могла, що таке може статися? Насправді, я не мала права нічого казати, тому що це мене не стосувалося, і Ярема дав це ясно зрозуміти.

– Тільки не бреши, що тобі всерівно до цього. Я навіть слухати цього не буду! Скажу чесно, ти вчора всіх здивувала… Ярема був в шоці від цієї історії, а Мел взагалі вся кипіла.

– Це просто сором… – я поставила горнятко на тумбочку біля ліжка та закрила обличчя  атласною подушкою. – Мої мама з татом про це також дізналися?

– Не знаю, я пішла до того, як вони приїхали. І до речі, я хотіла піти одразу після того, як ти поїхала, але Ярема попросив мене, точніше, я б сказала, наказав залишитися, поки він сам з тобою не поговорить. Вибач за це… уявляю, якою була ця розмова.

– Не бери в голову, –  відмахнулася я, розуміючи, що з цим вона точно не могла нічого зробити. Ярема міг бути впертим, як ніхто на світі, коли хотів цього. – Скажи краще, що вони говорили про все це?

– Коли ти поїхала, вони зайшли всередину, і Мел одразу почала говорити про те, що ти не мала права приховувати цього від них, що це було по-дитячому. Потім вони запитали, чи знала я щось про це – я вдала дурненьку, і відповіла, що нічого не чула і не знала.

– Добре зробила. Вона б вбила мене, якби дізналася, що ти все знала.

– От-от, тому я вирішила збрехати. А Ярема почав розповідати про цю вечірку, де ти зустрілася з Нікою, Поліна почала підтакувати, що пам’ятає її, і всяке таке. Одним словом, коли Ярема поїхав сюди, вони зробили висновок, що для тебе це було дуже сильною травмою, ну, сама розумієш, після Квітки, - Яра запнулася та подивилася на мене, але я кивнула їй, і вона сприйняла це як дозвіл продовжувати, - і Мел сказала, що вона розуміє, але не готова вибачити тобі це.

Ну, звичайно, було б наївно думати, що Мел одразу ж кинеться на мене з обіймами – це не в її стилі. І якщо вже говорити по правді, то я справді якоюсь частиною душі, чекала, щоб Ярема приїхав учора. Разом з тим, я боялася цього, і це було не даремно. Я знала, що це закінчиться так, як все й закінчилося, і тут не було жодних варіантів. Але найменша можливість побачити його і залишитись з ним наодинці, хоча б останній раз, була для мене чимось надто бажаним, що й погубило мене.  

– А про що ви говорили з Яремою? – здається, що Яру це цікавило найбільше.

– Він накричав на мене через це все, а потім сказав, що знає, що зробив мені боляче, тому й не розповідав про Поліну. Все закінчилося на тому, що він зізнався, що не хоче просто відпускати мене, а я відповіла, що якраз я його відпустила.

– Оце по-нашому! – вона штовхнула мене в плече, діставшись до нього кулаком. – Але він звичайно й…

– Не продовжуй, –  я виручила її, тому що добре пам’ятала, що Яра кілька днів тому пообіцяла більше не вживати лайливих слів, інакше її язик відсохне, а мовчазна подруга – це не моя мрія. – Насправді це було жахливо. Мені здається, що ще більше приниженою я себе ніколи не відчувала

– Не знаю, що й сказати, чесно, – зітхає Яра, після чого піднімається з ліжка і відкриває штори, додаючи до мого настрою сірий вигляд на осінню погоду. – Але ти молодець, що тримаєшся. Напевно тут просто потрібно почекати, хай час все залікує.

– Нема чого лікувати, -– промовляю я, також встаючи з ліжка, залишаючи теплу ковдру саму-самісіньку. – За своє життя я пролила досить сліз й чекала надто довго на казна що. Я більше не буду нічого чекати. Мені потрібний комп’ютер і книжка!

– Росава, – окликнула мене Яра, коли я у своїх тапочках почалапала на кухню, захопивши ноут, – Я розумію тебе, і те, що за роботою ти хочеш приховати свої почуття. Це краще, ніж лежати і дивитися у стелю, але… я не хочу, щоб ти закрилася за цим від світу. Головне, щоб ти не закривалася від себе. Якщо тобі захочеться знову поплакати чи навіть покричати на весь голос – я тут. Просто, щоб ти знала.