Сузір'я Великої Ведмедиці

Восьмий розділ

"Circus - Nerina Pallot"

 

 

– Нічого собі історія! – Давид відкриває для мене двері маленької кав’ярні, де ми планували заховатися від вітру, який був безжальним сьогодні.

Ми домовилася зустрітися з Давидом ще зранку, і вирішили прогулятися, поки в обід появилося сонце. І це була погана ідею, тому що поки я розповіла про книжку та її сюжет, ми встигли добряче змерзнути, й мої руки стали червоними від холоду. Завжди забуваю ці дурнуваті рукавиці!

– Ось так. Я думала, що мені взагалі не пощастить її знайти.

Обравши вільний столик, який був єдиним (не ми одні вирішили зігрітися в теплі за чашкою кави), ми сіли та одразу ж зробили замовлення. Давид допоміг зняти мені пальто й я згадала, як часто від притримував для мене двері в університеті. Щось залишається незмінним.

– Але ти це зробила. І коли ви нарешті поговорите?

– На днях, її якраз мають виписати з лікарні. Я контактую з її внуком, і він пообіцяв одразу ж зв’язатися зі мною по Скайпу. Я дуже нервую перед цією розмовою, якщо чесно. В мене стільки запитань, а не хочеться її надто навантажувати, тим більше після лікарні.

– Думаю, в тебе буде не одна можливість з нею поговорити. Пошкодуй стареньку, - сміється Давид, – а то після тебе ще раз в лікарню попаде, але тепер вже до психотерапевта.

– Ха-ха, –  кривляюся я. Жарти Давида ніколи не ображали, але свою роль потрібно було зіграти. – Це не смішно! Припини. І взагалі я адекватна людина, якщо ти не в курсі…навіть занадто.

Погляд Давида чомусь змушує мене в цю хвилину почуватися некомфортно, він дивитися просто в очі й навіть не кліпає кілька секунд. 

– Я завжди знав, що в тобі є цей вогник. Він не горить, як пожежа, обпалюючи всіх довкола, ні. Але він сильний, його не може задути жодний вітер, і ти це знаєш.

– Це дуже дивно почути від Давида серйозну настанову! – усміхаюся я, щоб не робити цю ситуацію такою серйозною.

– Почекай-почекай, то хіба не я заспокоював тебе на одному з наших квартирників, коли ти напилася і говорила про якогось там Ярему? Здається це був 3 курс.

Він знову з насмішкою дивиться на мене, а я готова провалитися крізь землю, щоб не чути і не згадувати той вечір. Я й забула, що між нами є ця історія. І це жахливо.

– Хм…про це… ця маленька таємниця залишиться…

– Між нами? Чому ти швидше не сказала, я вже встиг написати пост у Фейсбуці і навіть підібрав фотографію з того вечора. Ти там як ніколи «запалюєш»!

– Стоп! Ти зараз серйозно?

Я намагаюся пригадати той вечір на третьому курсі, коли на плечі Давида бурмотала щось про нашу з Яремою сварку. Це була якась дурнувата сварка, як це часто у нас бувало.

– В мене десь знайдеться кілька фотографій з того вечора, - підтверджує свої слова Давид, насолоджуючись моментом моєї ганьби.

– Думаю, що умовою нашої співпраці буде домовленість, що ти зітреш ці фото.

– Серйозно? Все-таки, не я тобі запропонував цю співпрацю. Тому ні. Вони тішать мою душу.

– Ти нестерпний, -– сміюся я, радіючи що офіціант нарешті приніс чашку теплого какао для мене.

– Хто б казав!

Ми ще приблизно годину говоримо про наші плани, і я розповідаю, що за сценарій берусь сама. Також ділюся ідеєю щодо того, хто б міг написати рекомендаційні листи, що було ще однією умовою гранту, точніше додатковим бонусом. З Давидом як завжди легко спілкуватися: він прямолінійний, але його гумор завжди робить цю прямоту не такою грубою, як це часто буває.

З’ївши свої млинці, ми розійшлися в різні боки біля кав’ярні, й він отримав від мене обіцянку тримати його в курсі подій, хоча це було логічно, якщо ми вже в одній команді. Але це був не повний її склад. Залишалося ще кілька кроків.

Повертаючись додому, у моїй голові крутиться думка про те, що від Вільяма я не отримувала жодного повідомлення вже три дні. Хотілося вірити, що з пані Оксаною все добре, й вона вже з дня на день повернеться додому. Мене непокоїть думка про те, що вона повинна була бути вдома ще вчора, але так, як Вільям нічого не писав, я не могла точно сказати, чи пані Оксана ще в лікарні, чи просто ще не готова до цієї розмови, й тому її внук не виходить на зв’язок.

І повернувшись додому, я сідаю за сценарій, забуваючи про час. З кожним словом, яке з’являється на екрані, я відчуваю, як пазл складається, і майбутнє, його мета стає все ближчою. Я сиджу над книгою, намагаюся нічого не зіпсувати, а лише уявити, якою ця історію має з’явитися на екранах. Що потрібно зробити для того, щоб інші полюбили її так само, як і я? Хіба тільки екранізувати? Чи можливо потрібно ще щось…

Яра повертається лише о шостій вечора, коли я займаюся сценою прогулянки Анни та Павла по місту, де він розповідає їй, що хоче піти в підпілля, тому Яра вирішує не турбувати мене, й одразу ж закриває двері, після того, як чує це.

Але вже через годину, я розумію, що у мене більше не вистачає сил, і я відчуваю, як моя голова стає надто важкою, а очі починають сльозитися, тому вирішую піти поїсти, що підкріпити свій організм. Але мене зупиняє неочікуване повідомлення від Вільяма, яке я одразу ж читаю, відчуваючи певне переживання.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше