Сузір'я Великої Ведмедиці

Дев'ятий розділ

"Love Won't Let Me Leave - Seafret"

 

 

Було важко встигнути за часом. Щойно був ранок і я сиділа за сценарієм, і раптово мені потрібно збиратися до Мел, яка вже чекає мене в кав’ярні, щоб разом пообідати. Я вирішила чимшвидше зустрітися після нашої «мирної угоди», щоб все стало як раніше. До того ж я не хотіла надовго залишати її без нагляду – Мел як ніколи була потрібна допомога. Тому, перш за все, я переконала її, що потрібно виходити на роботу, щоб вона не закривалася у своїх чотирьох стінах, і переосмислювала все життя, - їй це було ні до чого. На диво, Мел послухала мене і взяла з мене слово, що сьогодні ми маємо разом пообідати, й я зобов’язана розповісти все про вчорашню розмову з місіс Петерсон.

Саме тому, помітивши, що до нашої зустрічі залишається півгодини, я швидко одягнула светр з капюшоном та емблемою мого університету, джинси, й закутавшись у пальто та теплий шарф, я закинула на плече свій рюкзак, і побігла до Мел.

Я заходжу у кав’ярню, запізнившись на десять хвилин, й бачу, що усі столики зайняті. Але не встигаю засмутитися через те, що ми можемо не знайти вільний, тому що бачу Мел яка вже сидить біля вікна та п’є з великого горнятка свій, здогадуюся, жасминовий чай. На її столику лежать кілька газет і журнали, які вона завжди любила читати в кав’ярнях, не поспішаючи, поки насолоджується якимось теплим напоєм.    

– Що нового у світі? – я підходжу до неї та усміхаюся, знімаючи рюкзак.

– Економічна ситуація завдає нового удару капіталізму, – відповідає Мел серйозним тоном експерта в економічних питаннях.

Вона виглядає спокійною та розслабленою, як це зазвичай буває. Мел усміхається та відсуває від себе пресу разом із меню, не дозволивши мені навіть заглянути у нього.

– Я вже замовила нам сирники, – пояснює вона і на її обличчі з’являється хитра усмішка.

– Що таке? – запитую я, не розуміючи, чому вона так поводиться.

– Я тут позависала у Фейсбуці, – говорить Мел, дозволяючи офіціанту, який якраз приніс мені каву з молоком, поставити горнятко переді мною. – І знайшла декого.

– Кого? – я дивуюся чому це так зацікавило її. Кого вона могла знайти?

– Серйозно? – Мел нервово завертає очима та дістає із своєї сумки планшет у червоному чохлі. – Подумай добре.

– Назара?

– Якого ще Назара? – здається, що вона дійсно не розуміє про кого я, поки розблоковує планшет.

– Твоє перше кохання у дитячому садочку. Той, який допомагав тобі доїдати манку на обіді.

– Ох, – зітхає вона та сміється. – Це було б непогано. Не кожний чоловік піде на такий подвиг, погодься.

– Я все життя захоплююся ним через це!

Поки я намагаюся заспокоїти свій сміх, Мел простягає мені планшет, і я бачу фотографію двох хлопців, один з яких знайомий мені. Він стоїть біля якогось маєтку чи то, навіть, невеликого замку у строгому чорному костюмі, який бездоганно сидить на ньому та усміхається, приховуючи свої очі за чорними «RayBan». Поруч із ним інший хлопець, також в елегантному костюмі, тримає в руках спиртне. Позаду можна помітити ще кількох людей, які одягнуті, неначе для якоїсь урочистості.  

– Погоджуюся: на Кембербетча зовсім не схожий, але Джеремі Ірвін або Дуглас Бут явно його родичі! – Мел присувається ближче до мене, щоб поглянути на фотографію Вільяма.

Я роблю ковток кави й думаю про те, що у житті його усмішка ще більш щира та заразлива.

– Вільям Петерсон покорив моє серце! – говорить Мел сміючись, і показує ще одне фото, на якому він стоїть на якому даху із великою компаніє.

– Не можу звинувачувати тебе у чомусь поганому, – відповідаю я, знову п’ю каву, та відчуваю як мій настрій лізе вверх.

– Тобі потрібно додати його у друзі! – вигукує Мел, забираючи у мене планшет, та гортає щось у ньому. – Я серйозно.

– Господи, Мел! Навіщо мені це робити?

– А як ти хотіла? Хіба так вам не буде зручніше спілкуватися? – запитує вона, ніби це і так зрозуміло.

Тоді нарешті нам приносять сирники – мені з Нуттелою, а Мел з малиновим варенням, і вирішивши одразу перемкнутися на їжу, я беру в руки прибори. Але Мел тягне мою тарілку ближче до себе та дивиться на мене строгим поглядом.

– Ти не будеш їсти, поки не додаш його! – і Мел не жартує.

– Припини. Хто сказав, що ми будемо спілкуватися? Тепер буду контактувати з помічницею місіс Петерсон, він сам сказав, що так буде краще, тому…

Звук нового повідомлення не дозволяє закінчити моє речення. Ми з Мел одночасно дивимося на телефон, і коли я переводжу погляд на Мел, то вона знову хитро усміхається до мене.

Я беру телефон у руки та бачу повідомлення від Вільяма.

«Знаю-знаю, ти думаєш, що я зовсім вже знахабнів. Але у кав’ярні знову проблеми з Еліс, тому я буду лише через двадцять хвилин».

Одразу розумію, що він помилився діалогом, і надіслав мені це випадково. Але чомусь одразу стає цікаво куди він спішить, навіщо, до кого? І які це проблеми з Еліс?

«вибач! Я настільки поспішаю, що вже навіть не бачу кому пишу! Але це ще один привід, щоб привітатися і дізнатися як у тебе справи».  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше