3

Ця вечірня бесіда дуже вразила мене, а от пану Руслану однозначно пішла на користь. Відверто виговорившись, він наче позбувся свого депресивного стану, і вже наступного ранку не всівся як звично на терасі, а подався на прогулянку в ліс. Повернувся в пансіонат далеко за полудень, з повним кошиком грибів, які попрохав приготувати йому на сніданок. Відтоді багатогодинні мандрівки горами для чоловіка стали традицією, а від зажуреності та втоми на його обличчі не залишилося й сліду.

От і сьогодні, наш пожилець завершив свій традиційний моціон, коли до надвечір’я було вже рукою подати. Цього разу він приніс зі своєї подорожі корзину доверху наповнену ягодами горобини, з яких я йому напередодні пообіцяв зробити кілька пляшок ексклюзивного морсу. На моє запитання чи не має чоловік бажання прийняти участь в прийдешньому святкуванні Хеловіну, пан Руслан зиркнув на мене мов на людину що не сповна розуму, і невизначено знизав плечима.

Така неоднозначна відповідь постояльця викликали у мене певні сумніви в доцільності нашого задуму, якими я не забарився поділитися з дружиною. Ляна нагородила мене поглядом, що не надто різнився від того, що я тільки-но вже бачив і іронічно хмикнувши, запитала:

– А ти що, серйозно думаєш наче б то мені так потрібне це дурнувате свято?

– Тоді для чого ти все це затіяла? – неабияк здивувався я.

Жінка поблажливо посміхнулася і почала терпляче пояснювати:

– У мене є один план. Хочу щоб на нашій вечірці поближче познайомилися дві самотні людини. Задум цей зародився ще тоді коли ти переповів мені історію пана Руслана. Кілька днів я все ретельно обдумувала, й вирішила що кращої нагоди ніж сьогоднішній Хеловін у мене більше не буде. Надіюся у нас все вийде, якщо ти мені звісно будеш допомагати.

– Ти про що це зараз? – перервав дружину я. – Яких двох самотніх людей маєш на увазі?

– Звісно ж наших постояльців, пана Руслана і пані Ангеліну. Про нього ти мені сам нещодавно багато цікавого розказав, а її я знаю давно, майже все своє свідоме життя. Ми ж раніше мешкали в одному будинку й дружимо ледь не з дитячого садка. Разом бавилися в пісочниці, сиділи за однією партою, захоплювалися однаковою музикою, навіть хлопці обом подобалися ті ж самі.

У неї тепер нелегке життя, а раніше було непросте минуле. Подруга родом з неблагополучної сім’ї. Відколи себе пам’ятаю її батько весь час був «під мухою». Не надто відрізнялася від нього й мама приятельки, що теж частенько полюбляла заглядати в чарку. Гучні скандали й лайливі «розбірки», які неодноразово закінчувалися запеклими бійками, були звичним явищем вдома у Ангеліни.

Не знаю як, та подруга якось зуміла виборсатися з цього сімейного багна. Не спилася як її батьки, не скотилася до наркотиків й криміналу як два старші брати, не зв’язалася з сумнівною компанією, та не стала повією, що нерідко траплялося у нас на районі. Вона була однією з найкращих учениць в школі, а потім навіть самотужки поступила в найпрестижніший університет міста.

На жаль в особистому житті Ангеліні не надто щастило. Здавалося доля знущається з приятельки, посилаючи їй все нові й нові випробування. Ще в школі, не зважаючи на доволі симпатичну зовнішність, у неї фактично не було достойних залицяльників. До дівчини чіплялося тільки всяке непотребство. Напевне більшість хлопців вважали, що раз у неї такі «специфічні» родичі, то й вона не далеко від них втекла.

Не знаю як там дівчині велося в студентські роки, бо навчалися ми в різних університетах. Напевне не надто добре, бо перший чоловік Ангеліни мені абсолютно не сподобався. Був він якийсь миршавий, сірий і неприємний, схожий радше на підвального щура, а не на нормального мужчину. Зустрілися вони на якісь вечірці, і за словами приятельки вона закохалася в нього з першого погляду. Дальше між ними був нетривалий «букетно-поцілунковий» період, який закінчився штампом в паспорті.

Сімейне життя у подруги на жаль не склалося. Причини розлучення, що відбулося між молодятами, за лічені місяці після весілля, мені невідомі, Ангеліна пояснила все однією фразою «не зійшлися характерами». Результати скороспілого рішення приятельки вийти заміж були невтішними. Вона завагітніла, потім народила доньку, і через все це була змушена покинути навчання та стати молодою мамою-одиначкою.

Свого наступного коханого чоловіка подруга зустріла в непримітному приміському кафе. Вона там підробляла звичайною офіціанткою, а він був водієм-далекобійником, і вряди-годі навідувався туди щоб перекусити після чергової поїздки. Вони познайомилися, розговорилися, навіть заприятелювали. Знову ж таки зі слів Ангеліни знаю, що її дуже вразили журливі очі нового друга та печальна історія його життя. Якщо вірити розповіді чоловіка, то він глибоко страждав від самотності. Начебто мав кохану дружину, та вона підло зрадила його, поки він знаходився у тривалому рейсі. З тих пір і не вірить у всілякі обіцянки вірності, та залишається одиноким і ніким нелюбимим.  

В таких от довірливих розмовах про наболіле особисте приятелька й не помітила, як захопилася далекобійником. Що це було, справжнє пристрасне кохання, небажання залишатися самотньою чи звичайна жіноча жалість я й гадки не маю. Та незабаром водій став повноправним членом сім’ї подруги. Хоча офіційно своїх стосунків вони, з невідомих мені причин, не оформлювали, жили так би мовити «на віру».

Правда назвати це життя щасливим, а стосунки – людськими, у мене язик не повертається. Шофер практично постійно був у роз’їздах і сподіватися хоч на якусь практичну допомогу від нього бідолашній Ангеліні не доводилося. Коли ж чолов’яга появлявся вдома, то поводився зверхньо, мов бундючний панич. Вимагав від дружини до себе особливого ставлення, непомірної поваги, виконання всіх його примх і забаганок.