10.

*** 
 
Через п'ятнадцять хвилин я сиджу на задньому сидінні автомобіля, який належить Стасу і Лілі. 
 
Відкриваються ворота, ми плавно виїжджаємо за територію клініки. Слідом за нами підтягується ауді, в якій знаходиться Кирило разом з мамою. Сісти до них я не ризикнула. 
 
Пригадую вимогливий голос Самсонова і дивуюся. Навіщо він взагалі підтримав цю дурну затію взяти мене на сімейне свято? Навіщо відпросився у Мирона Юрійовича? Невже захотів, щоб я поїхала? Думати про те, що це відголоски його минулих почуттів до мене, не хочеться. Але я все ж думаю. Пригадую його погляди, слова і жести. Ні, не може бути! Він сам мене кинув. Жорстоко обрубав все, що між нами було. Настільки, що за два роки я жодного разу не ризикнула ні зустрітися з ним, ні зателефонувати. Хоча тягнуло шалено. 
 
Тут же хитаю головою, бажаючи швидше витрусити з себе неправильні думки. Нічого не вийде. Ніколи. Занадто боляче Кирило зробив мені в минулому. І якщо він планує знову затягнути мене в своє ліжко, а потім з такою ж легкістю звідти викинути, то змушена його розчарувати. Цього не буде. 
 
 - Я коли тебе побачила, то очам своїм не повірила! - вигукує Ліля і накриває мою руку своєю долонею. - Ти так змінилася! 
 
 - Сподіваюся, не в гіршу сторону? - посміхаюся я. 
 
Ауді з ревом обганяє нас і виходить вперед. Кирило любить бути першим у всьому. 
 
 - Ну що ти! Така розумниця, боже! Тітка Римма все нахвалювала медсестричку з відділення, а я навіть уявити не могла, що це ти. Адже вона не в курсі, що ви... з Кирилом, так? 
 
 - Ні, не в курсі, - відповідаю тут же. - Було і було. Навіщо розповідати про це? 
 
 - І то правда.Тітка Римма дуже вразлива жінка, - киває Ліля. - Виходить, ваше знайомство відбулося випадково? 
 
 - Виходить, так. 
 
І нехай Кирило навмисно влаштував мене на роботу в клініку і відправив туди лікуватися маму, наша симпатія з Риммою Львівною виникла без його участі. Просто нас якимось дивом один до одного потягнуло. Я ніби побачила в ній споріднену душу. І вона в мені теж. 
 
 - Ти так раптово зникла, - продовжує і далі щебетати Ліля. - А потім і Кирило... 
 
 - Досить, - грубо обриває дружину Стас. 
 
До цього моменту він мовчав і дивився на дорогу, а зараз грізно свердлить очима свою дружину в дзеркалі заднього виду. Навіть я здригаюся і утискуюся в сидіння. Це у них з братом сімейне? Дивитися так, що душа йде у п'яти? 
 
 - А що я такого сказала? - фиркає Ліля, але тему все ж переводить. - Пам'ятаєш моїх малих? Старший уже в школу пішов! Уявляєш? 
 
Я посміхаюся і киваю, слухаючи її розповідь. Вона каже багато, без зупинки. 
 
Обернувшись назад, розумію, що лікарня давно пропала з поля зору. Довелося винести незадоволений погляд Галини Миколаївни. Їй зверху дали вказівку мене відпустити. Сперечатися вона не могла, а от дивитися з німим докором - завжди будь ласка. Трясе від думки, що я зробила щось не так. Кинула пост, свої обов'язки і пацієнток клініки заради примарного шансу вирішити проблему з сестрою. Нового Кирила я абсолютно не знаю. Раптом він пошле мене куди подалі з моїми проханнями? 
 
Через годину автомобіль зупиняється біля воріт з профнастилу. Ліля перериває розповідь про те, як молодша перший раз пішла в сад, а я з обережністю оглядаю незнайому місцевість. В голові стільки непотрібної інформації! 
 
Цей район мало схожий на той, де ми жили з Кирилом. Він значно простіше, без спеціалізованої охорони, але дуже затишний і квітучий. 
 
Я виходжу на вулицю, поправляю плаття. На вулиці сьогодні не жарко, прохолодно навіть. Збираються хмари, і дме сильний, поривчастий вітер. 
 
Біля хвіртки Ліля бере мене за руку, наче боїться, що я ось-ось розвернуся і втечу. За інших обставин, цілком можливо, так би й зробила. Але мені потрібна допомога Кирила, тому про втечу не може бути й мови. 
 
Будинок у Римми Львівни цегляний, одноповерховий. Територія невелика, але густо засаджена квітами і деревами. Красиво так, що в очах рябить від великої кількості фарб. 
 
 - Сюди, дівчатка! - махає рукою мама Кирила, виглядаючи з дерев'яної альтанки. 
 
На столі стоять контейнери з їжею, і соковитий аромат смаженого м'яса вловлюю навіть здалеку. Шлунок зводить від голоду. Вранці я шалено хвилювалася через майбутню зустріч з опікою. Поїсти, звичайно ж, не змогла, хоча бабуся лаялася і влаштовувала істерику. На її думку, я мало не анорексичка зі своїми п'ятдесятьма кілограмами при зрості сто шістдесят п'ять сантиметрів. А в обід навалилося занадто багато роботи. Галина Миколаївна очей з мене не зводила! 

- Так-так-так, значить, доставка з ресторану вже прибула, - потирає руки Ліля. - Ви сидіть, тітка Римма, ми з Вітою самі накриємо на стіл. Правда? 
 
 - Звичайно, - кажу слідом. 
 
Римма Львівна піднімає погляд і дружелюбно посміхається, а мене починає душити совість. Вона запросила до себе, бо не хотіла прощатися, а я погодилася з корисливими намірами. Стає соромно за свою поведінку, тому опускаю очі і беруся розкладати столові прилади. 
 
 - Віточка! Розкажи, чому саме медицина? - запитує Римма Львівна, невідривно за мною спостерігаючи. - Це сто відсотків твоє, але все ж? Що спонукало тебе вступити до медичного вузу? 
 
 - Мама була медсестрою, - пояснюю я. - Навчання у виші вона продовжити не змогла, тому що завагітніла мною. Я завжди захоплювалася тим, як вона допомагала людям. Ми жили в невеликому селищі. Швидку можна було чекати по три години і більше. Так ось, місцеві жителі завжди знали, що моя мама прийде на допомогу! Поставить крапельницю або укол. Допоможе людині протриматися до приїзду швидкої. Я часто ходила разом з нею на виклики і спостерігала, як вміло вона справляється. Як підтримує, допомагає, рятує. 
 
Навіть Ліля заслуховується моєю розповіддю. Про маму я можу говорити годинами. Пам'ятаю, коли Володимир Степанович зробив їй пропозицію і покликав до столиці, деякі жителі селища буквально плакали, проводжаючи нас в нове життя. 
 
Риммі Львівні дзвонять, і я перериваюся. Досить. Слідом можуть посипатися питання, яким чином з далекого забутого селища я опинилася в Києві. А брехати не хочеться. 
 
 - Чорт, серветки забула! - бурчить Ліля, розглядаючи свої брудні руки.- Віта, якщо тобі не складно, сходи на кухню, будь ласка! Упаковка на кухонному столі лежить. 
 
Римма Львівна продовжує розмовляти по телефону. Не знаю, чи нормально те, що я, стороння дівчина, стану ходити по її дому? 
 
Трохи подумавши, все ж відкладаю вилки в сторону і йду до дому, неспішно заходжу всередину.