Своя Кров

ГЛАВА 5

  • Чого розлігся ? – голос йшов здалеку, боляче відлунюючи в голові.

Намагаючись відкрити очі, скрипнув зубами – по лобі, ніби хтось обухом полоснув. Коли все ж розліпив повіки, поза шкірою мороз пробіг – дві яскраво зелені, іскристі зірки палахкотіли прямо в зіниці, холодним, насмішкуватим вогнем.

  • Знову ти ?
  • Хто ж  ще. Дай, думаю гляну, чи не заблукав наш гість, тут бачу лежить, боки  вигріває !

От клята ще й зуби щирить ! І треба ж було так безсоромно гепнутись. Відчував, як кров приливає до обличчя. Рвучко підібгавши ноги, випрямився, обтрушуючись, поправляючи обладунки.

  • Якесь діло маєш ?
  • Діло – Мавка пирхнула – які в мене можуть бути діла з тобою ? Пан сказав зустріти, ото й усе.
  • Зустріти кажеш… тоді пішли.

Вилізли на край яру. Точніше ліз він, повітруля ж легко опинилась зверху, землі не торкаючись.

  • Рушаймо.
  • Куди б це ?

Чоловік вимовив назву заповітного місця. Лісова діва зблиснула очима.

- Звідки знаєш про нього ?

Мандрівник відвернувся, похмуро проводжаючи  тягучі завитки мороку, повільно клубочились широким безкеттям. Густа тьма німотно перекачувалась, застилаючи зір, настирно проникаючи всередину.

  • Може, підемо ?
  • Та про мене. Воно якось… Тебе справді туди направили ? Знову прийдеться в темряві теліпатись. Дорога для вас небезпечна. Гущавина така – око Хорса не сягне. Може, перечекаємо трохи ?
  • Темрява не перешкода.

Мавка хотіла щось відповісти, але постерігши  відблиск темних зіниць, мовчки повернулась, вказуючи путь. І чого справді печеться – це не остання треба.

  • Держи сіроманця поряд –  оминем багато боліт.

Вовк зовсім не бажав відправлятися в ту частину лісу. Мовчки відсвічуючи очима, плентався збоку, деколи наступаючи на ноги лаписьками.

Паскудне тремтіння в ногах. Сіріє небо, вони все йдуть. Жодного спочинку, навіть подих перевести. Гидка твань жвяхтіла в чоботях, тягучими кім`яхами обліпила всеньке тіло. Деколи провалювався по груди, тримаючи в одній руці меч, іншою підтримуючи за барки сірому. Вовк похнюплено брів поряд – мокрющий, задрипаний, нагадував засмоктану шинкарну шавку, а не грізного звіра.

Останні дні злилися в єдиний нескінченно божевільний шлях, покритий тьмою, смаком гіркого поту й крівлі на губах. За всю дорогу ніхто словом не обмовився. Аскер похмуро ступав вслід навки, байдуже приймаючи грязеві купелі, смальке цьвохкання колючих гілок, нехотя вириваючись з цупких обіймів розлогих гілок.

Вовк, виваливши здоровенного язика, похнюплено трюхикав поряд. Мавка тримала тільки їй відомий напрям, крадькома обертаючись перевірити – живі ще ? Чуючи за спиною особливо гучний сплеск, стискалася всеньким єством – тільки б не шурхнули в підступну твань, тільки б вибрались на сухе. Ще не час.

Між тим, небо поволі затяглось хмарами. Сріблисте світло тихцем покинуло землю, віддавши на поталу гнітючій тьмі. Кров бурхала в скронях, заливала вид, змішуючись з потом. Лице покрилось щемкою кіркою, нестерпно зуділо й чухаючись. Хмари потривоженої мошкари тисячами болючих голочок вгризалися у відкрите тіло, намагаючись висота всю плоть.

Вертке гаддя темними стрічками пирскало з-під ніг, погрожуючи глухим шипінням. Аскер не зважав. Мусить дійти…мусить. А там…там. Райдужні кільця вертілися перед очима, розважаючи гнітючу тьму ночі. Кожна частина тіла жила своїм життям: ноги йшли, переставляючись самі по собі, очі дивились, намагаючись не втрачати бліду пляму, невиразно проступаючу крізь плівку поту, бруду, ще якоїсь гидоти.

Цілий день нелюдської напруги, божевільна гонитва вночі, скільки ще. Аскера тяжко вирвало. Зайшовшись хрипким кашлем, прихилився до стовбура, вихаркуючи останні краплі густої жовчі. Не втрачаючи струнку фігурку Мавки, тернув рукавом по очах, хоч трохи відганяючи зудячу мошку. Що воно таке, чи  очі зовсім пропали або ж нарешті здох в цьому безкінечному лісі, позбавившись всіх страждань. Намагався щось мовити та тільки здавлено захрипів, шурхнувши стовбуром вниз.

Мавка почула здавлений хрип, жалібне скімлення тварини. Рвучко обернулась – безформна купа валялась біля дерева, сіроманець розгублено крутився навколо. За мить була поряд – схилившись, мимовільно відсахнулась –  непевна сірість світанкового туману грубо окреслювала жахливу навську машкару.

Засохла твань в перемішку з потом, страшно розпухлі повіки, губи, ніс спотворювали вид, створюючи відчуття присутності когось іншого, імена, яких не годиться називати вголос. Злегка провела пальцем по очах – навіть не ворухнувся. Притисла жилку на шиї – крізь шкіру пробивався несміливий пульсуючий потічок.

Вовк крутився поряд, скалячи зуби, намагаючись пролізти до хазяїна, дістати шорстким язиком. Мавка мовчки відтрутила звіра – тихо гарикнувши, підкорився, пильно спостерігаючи, що то вона буде робити. Низько нахилившись прошептала декілька слів й провела долонею по виду – Аскер закашлявся, закрутився, відкривши очі.

  • Знову ти ?
  • Не радий бачити ?
  • Та ні, навка краща кольорових кружків.
  • Будемо вважати,  подякував.
  • Довго ще ?
  • Майже, прийшли. Доберемось того дерева - вважай на місці.
  • Добре. Все можу йти. От тебе ще тут не було ! Дивись всього обслинив – намагався суворо відтрутити Вовка, проте тварина, ніби сказилась від радощів – крутився, стрибав, облизав всього носа
  • Можеш йти ?
  • Аякже. Тільки на хвильку приліг відпочити.
  • Давай помаленьку, ще трохи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше