ГЛАВА 6

…Дрімуча галявина залишилась далеко позаду. Набубнявілі острівці зрадливої твані злегка коливались. Довге волосся розчіпчилось, пшеничними хвилями бурхало навколо блідого виду. Дрібна болотяна поросль звисала красним плетивом барвистих стрічок. Втоми не було. Та й звідки їй знати про те ?

Могла вмить оперезати цілий ліс, заглянути в кожну шпаринку дрімучих володінь, звести з пуття недолугого зайду, до пекучих кольок налякати дурноверхого лісоруба, повернутися назад, дух не переводячи. А тут провела цього… Стріпнула головою. Віддали, як  бугая на требник. 

Але ж… Ті очі, рухи, жмут волосся на потилиці, шкура у візерунках. Наглий спогад розметав сумирну тишу пущі, струснув тишу бойовим кличем Охоронців, кров’яним маревом дрижачого полум’я затріпотів серед верховіть.  Палючий взір коханого шматував нутро, пробиваючись крізь вогняне пекло. Може прийшов час ?  Чому ж повеліли занапастити ?  Галявина Довгих Снів початок довгого путі та лишень в один кінець – туманний нав’ячий морок. Отаку раду отримав в Проваллі Туманів ? Мабуть, Той не повірив воїнові, направивши гиблою стежкою в один кінець. Значить на те воля Вищих. Але навіщо тривожили її ?

Раптово очі мавки спалахнули злостивим полум’ям, холодним, ніби відблиск прадавніх небесних вогнів. Значить пізнали. І не пробачили. 

Різучий поклик густою хвилею майнув між гіллям, струснув верховіттям, ламаючи сухі гілочки, піднімаючи сухе сміття, кружляючи в нестримному божевільному танку. Біс гепнувся з молоденького дубка, зарившись в мурашник по самі вуха. Навки з вереском майнули хто куди. Чорт схопився, як опечений – маленькі трудівники люто ненавиділи зайд. Голосно чмихаючи, люто зачухмарився, трусячи волохатим ликом, аж вуха хляпали.

• Що за…

Голосно лаючись потер забитий ніс. Враз потік чистої сили захопив шаленою круговертю, збиваючи з ніг, тамуючи подих, підіймаючи над землею.

• Нічорта собі поклик.

Бурмочучи, задихаючись, лісовий дух піднявся над темним сплетінням мережива й потерши волохаті клешні стрілою майнув на Поклик.

Товстий борсук неспокійно закрутився в темній, прохолодній норі. Коротка літня нічка смикала за ніс, тягла на світ, підкидаючи нові клопоти. Невдоволено хрюкнувши, перевернувся іншим боком. Що за чудна пора: здається, похрумтів смачними корінцями, жучками солоненькими перекусив, сходив галявинкою перевірити чи полуничка не достигла, солодко задрімав під старезною трухлявою корчагою, клишоногому з-під носа вислизнув, бачиш не сподобалось – в малинник волохатого навідався.

Натомився, ноги гудуть, перепочити б час, а та пляма палюча вгорі не гасне й край. От, ніби приліг тихенько, в листячко зарився, тільки очі закрив, та гострі промінчики лоскочуть носа, кличуть до тривог щоденних.

Зашарудівши різнобарвною периною, товстун сторожко повів гостренькою мордочкою. Блискучі намистинки підозріло оглядали гущавину закутану оксамитовою паволокою. Нашорошившись, лякливо припав до землі. Сірою хвилею нісся стрімкий вихор, розсуваючи гущавину, притискаючи лісове зілля до землі. Різноголосий лемент моторошно піднімався над галявиною, розтікаючись навкруги, несучись далі, зникаючи в мерехтінні Хорсового ока.

Підозріло потягнувши вогким носом, борсук, обережно задкуючи, відповз подалі, нечутно закидаючи вхід мервою. Немає чого зараз в ліс потикатись. Ще трохи поплямкавши, обгорнувся пухкою шарудливою ковдрою й тихенько засопів, коли-не-коли здригаючись від підступних нічних видінь.

Хльосткі гілки боляче шмульгали морду, чіплялись  ріжок, тримали залізними лещатами. З усього розмаху, здійнявши хвилю смердючих бризок,  майже, по пояс застряг в їдкій твані. Верескнувши, розпачливо замолотив коротунами, намагаючись вибратись на тверде. Підминаючи довгі вуха, на загривку зімкнулись чиїсь тверді пальці. Боляче прищемивши вухо, невідома сила одним ривком кинула на сухе. Відпльовуючись, протираючи очі роззирався навкруг.

- Так я й думав – забурчав біс виколупуючи грязюку з вуха – що я тобі такого зробив ? Не можна було просто покликати, мовляв, прийди Антипку застрягла серед твані, доріжки не знайду. Ні, хапає за карк, теребить через всенький ліс, швиргає в смердючу калюжу, де можна якоїсь бешихи підчепити невигойної. Якби були в мене штани, сказав би, що мало не загидив – думав перед Паном чого оступився. Тут ніхто не питає – чи треба чого Антипку, чи мо’ заметелився від нудьги. Тільки як вам чого… А біля дубка я таких навочок надибав. Ех… Та що там говорити. Ні, ви тільки гляньте, притягла й мовчить. Е, ти чого ?

Зробивши крок до високої постаті, застиглої біля здоровезного папоротника, торкнувся широкого рукава просторої одіжі. Перед самісіньким носом зблиснули ярі зелені жарини. Не чекаючи такої напасті, оторопіло сахнувся, гучно блямкнувши давлючим болотом.

• Добре забився ?

Лісова діва обережно підтримувала, доки вибирався з цупких обіймів густої смердючої патоки лаючись на чім світ стоїть

• Та, не сильніше ніж коли з неба у болото впав. Ти що, живцем до нав мене заштовхати хочеш ? Я все гузно відбив, а грязюки напився – можна в пузі пуголовків вирощувати. О, чую щось заворушилось всередині ! Га, трясця твоїй матері, вся шерсть цим гімном залипла !
• Ну перестань, Антипку, любчику, поможи сестричці -  мавка тремтячою рукою гладила шорстку щетину на скривленій морді, цілувала обліплений болотяницями писок
• Ну добре, добре, харош відчепись. Кажи чого там треба – замурмотів втішений біс відпихаючи пружну плоть
• Поможи чоловіка з галявини Довгих Снів витягти
• Була б людиною, подумав дихання болотяника геть макітру закрутило – Антипко відступив, але скосувавши на близьку, паруючу жижу, підступив впритул – таж там нави хазяйнують, Вхід охороняючи, вони нас живцем ковтнуть, над ними навіть Пан не властен. Та що я тобі розказую, сама грамотна. Ти…ти довго думала? – в лісового духа сперло дихачку, мова скрипіла, ніби клекіт старого ворона
• Ти мені це розказуєш ? – люто зашипіла мавка – сама знаю, що воно таке та чоловіка маємо витягти
• Витягти ? Ми ? – голос Антипка зірвався на комариний писк, круглі очі сливе вилазили на лоба – та мене, та нас…Ти ж до Провалля Туманів довела парнягу ?
• Туди.
• Значить рушив наш мандрівничок після розмови з Ним. Якось дивно, ні ?
• Вони послали требу.
• Тим більше ! В навів требну кров відбирати ?!
• Виджу весь час Охоронців й вогонь, пекучий вогонь – бездонні зелені озерця наповнились свіжою чистою росою
• А так. Хм… - захмикав біс, відводячи погляд – думаєш Карна вернула тобі…того ?
• Не знаю. Але очі… Весь час крізь вогонь. Ми тоді не врятували Покін. Варту прогавили.