ГЛАВА 10

Уривки. Шмаття спогадів. Хто зна – реальність або ж божевільні видіння, побічна дія небезпечних трав. Коли переставало нудити й трохи яснів світ, бачив ті ж зеленаві спалахи, ніби тоді, в непроглядній тьмі. Потім знову тяжкість, безкінечність барвистих світляків, тьма. Так без кінця.

• Він помре – сива відьма втомлено притулилась до товстого стовбура, відкинула неслухняне пасмо розчіпченого волосся – звіряча кров надто відпірна до волхвування, чаклунського зілля. Ми тільки підтримуємо, вічно так не буде.
• Й нічого не можна зробити ?

Лісова діва страшно зблиснула очима, стискаючи пучечок пов’ялих трав з найзаповідніших куточків Темнолісся.

• Не знаю, тут треба ради Вищих.
• Вищі тільки дивляться, до цих пір не вірять, що сіроманці винесли з навського полону.
• От якби Пан…
• Вони не втрутяться. Якщо помре – буде краще, ніхто більше не насмілиться вриватися в Ліс.
• Так сказали ?
• Коли попросила помочі. Саму лишили - покарання за непослух.
• Тоді… - відьма тільки руками розвела – диво, що звір скільки протіг. Сама бачила – зранений, отруєний навським диханням. Навіть дріада б не вижила. Та що дріада – жоден з люду лісового не лишився б в Праві. А тут…не знаю.
• Кхм…є один спосіб – кахикнувши, з темряви виступив біс, чухмарячи кігтястою лапою волохату спину. Вовк, що сумно лежав біля хазяїна, коротко гарикнув. Весь обмережаний перевеслами білого полотна, з випаленими, лисими клаптями шкіри, не відходив й на крок, підпирав воїна волохатим боком.
• Кажи ! Чого замовк !?
• Тут без відьом Глибокого не обійтись.

Глибоке… Величезна яруга в самому серці Чорного лісу. Житло слуг Чорнобожих. Облюбували місце темні діви. Ще до Великої війни за Богів, почали переселятись. Відчували щось. Після нищення Рідних Богів князівські посіпаки з ніг збилися, вишукуючи жриць Марени. Дарма. Не знайшли й сліду. Ніби у воду майнув чорний блискучий требник.

Коли до Війни тримали рівною вісь, то постерігши наругу над Вірою Прадавньою повністю на темний бік перейшли, мсті життя присвятивши. Частенько молоденькі повітрулі, ненароком в ті місця забиваючись, чули надсадний спів древньою мовою перших мисливців, зловісні прокляття Верховної Матері. Тікали звідти швидко. Ніхто без діла на очі темним дівам показуватись не хотів. Остерігались того місця. Хоч й безсмертні. Прадавнім чаклунством віяло звідти. Темними, нелюдськими знаннями Великої Зими. Великій Матері служили тільки люди. Завжди.

• Волохатик правду каже – це останній спосіб. От тільки чи згодні їм ціну дати.
• Я тебе не питаю про ціну, відьмо. Вони дійсно поможуть ?
• Поможуть. Якщо ні – більше не поможе ніхто. То ж з їхнього кодла тварюки вовцюгана порунтали.
• Тоді в Глибоке.
• Може… той, Пана поспитаємось ? Все ж таки люди в його володіннях.
• Він сказав – робіть, що хочте. Ми й робимо.
• Охо-хо
• Не крекчи, давай збирайся – в Глибоке путь не близький. Треба ще ж їх попередити щоб пустили.
• Я !? Мене ще там не було.
• Ти що, малий, злякався ? Слабкеньких людських дівок ?
• Хто ? Я ? Та я… ще побачимо хто буде мекать, як чорний требник постереже. Ану давай мостися, зараз рушимо.

Чорт розхрабрився, надувся, заклавши волохаті пальці до рота, свиснув аж верховіття застугоніли, нехотя кланяючись віттями, нелюдській силі. Відьма протерла очі від потрюху - обох посланців, ніби корова язиком злизала.

• От вже ж чортяка.

Вовк заскімлив. Чоловік протяжно застогнав, міняючись в лиці, смикаючи кінцівками. Стогін потроху переходив в рик - на ложі смикався моторошний напіввовк-напівчоловік.

Відьма кинулась до болящого, на ходу сплітаючи закляття. Вовк скімлив, облизуючи побратимові морду.

Провалля здавалось бездонним. Густі дерева тихо шелестіли листям, обговорюючи непроханих гостей. На ближньому, покарьоженому  невідомою силою дереві, похитувались три здоровенні круки, зирячи  недобрим оком. Один, різко каркнувши, знявся, стрілою пірнувши на саме дно, хвацько оминаючи стовбури. Інші сиділи, щось між собою говорячи, остерігаючи спокій Глибокого.

• Що тепер ?
• Чекатимемо – біс всівся прямо на землю, вибираючи з густої шерсті кім’яхи реп’яхів
• Довго ?
• Скільки захочуть Ті. Добре хоч згодились прийняти. Спасибі Панові.
• Ти все таки питав ?
• А що ? Знаєш, либонь, договір – ми не ліземо в їхні діла вони в наші, при потребі помагаємо один одному. Але тільки при потребі. Й проханні.
• Нащо їм це ? Віддали ж провідника на поталу
• Його врятували Охоронці. Признали своїм. В цій частині світу таких більше не залишилось. Тож я думаю з цікавості, ти ж знаєш цих жуків.
• Але навіщо все це ? Чому не прибили воїна ще при вході ?
• Хто їх розбере  – біс здвигнув плечима й ліниво розвалився, гризучи травинку