ГЛАВА 13

Бранок гоном поперли до річки – наказали пити й вмиватись. Рада не сміла підвести очей. Мовчки впивалась холодною водою, яка швидко скаламутилась, вбираючи крівлю, піт й сльози.  Тим часом, табір вкутав запашний дух кулешу. Білясті розводи піднімались від казанів, розносячи пахощі страви. Вої діставали ложки. У чільника єпископської варти знайшлось кілька барилець ромейського вина, так що гридні й молохи вдоволено плямкаючи, кинулись на поживу. Вартові жадібно позирали в той бік, турбуючись щоб зголодніла братія лишила хоч щось.

Нічна прохолода виповзла з-під дряпчатих кущів, гадюкою снувала тілом, крижаним подихом холодила ноги. Маючи тонкий літній одяг бранки трусились в пропасниці, збиваючись тісним клубком. Вартові змінилися – четверо мизатих гриднів притягли довгий тонкий цеп, втиканий дубленими шкіряними нашийниками. Кожну  дівчину прип’яли, ніби сучку  до ретязька.

 Довгий кінець цепу з широким кільцем та каблучкою, охоронець зачепив до осі однієї  підводи. Далі притягли вечерю – недоїдки кулешу, черстві коржі. Посадили навколо казана, ложок не дали. Черпали пригорщами, сьорбаючи мутний накип, виловлюючи ріденькі ниточки м’яса. Наглядачі гикали, відригуючи після ситої вечері. Масляними очима облапували дівок, проте отримали суворий наряд – ясир не чіпати. Воєвода обіцяв відрубати руку кожному хто торкнеться полонених. В боярина Василія слово ніколи не розходилось з ділом. Тому тільки зирили, гидко реготали, голосно перемовляючись.

Трохи втамувавши голод, відчули нелюдську втому. Несила підняти рук і ніг, голова наливалась страшною тяжкістю, перед очима пливли жовтаві кола.  Лягти не вдавалося – душив нашийник муляв ланцюг. Так і сиділи, притулившись, куняючи, раз по раз шарпаючи головою, подзвонюючи невільничою збруєю. Рада сиділа разом з усіма, відчуваючи тихий віддих полонянок, смердючий нашийник, просотаний потом, покритий густим лоєм, заляпаний чимось липким. Вона сиділа й провалювалась кудись далеко-далеко, ось левада, дзумкотить борть і дідусь, усміхається, махає рукою…

• Підйом, сучки ! Ач, пригрілися, вставай кажу!
• Полегше, Оникій, шкірку попсуєш !
• Цим стервам нічого не буде. Баби живучі, як коти. Вставайте !

Щось різко смиконуло, здавило шию, лишаючи повітря. Рада закашлялась, безпорадно хапаючи ротом, ніби викинута на берег риба. Дівчата безпорадно тупцялись, спотикаючись, падаючи. Нажахані лайкою, одні намагались швидко підвестись, інші не встигали, тягнучи до землі. Вервечка колихалась, здригаючись, закручувалась, ніби гадюча шкіра у вогні. Оникій лаявся на чім світ стоїть, штурхаючи одну та другу, тягаючи за волосся. Підійшов боярин, спостерігаючи ту веремію.

• Оникію, йди сюди.
• Я тут на водопій їх, а вони ні в яку, мечуться, ніби черви в гімні.
• Ти чув – дівок не чіпати, не дай Боже зуродувати, за кожну головою відповідаєте ?
• Та я що ж, тільки пошарпав трохи, а во…

Оникій захарчав на півслові – кулак боярина глибоко вгруз під дих, вибиваючи з дядька всю непонятливість. Гридень гепнувся на коліна, вибалушивши очі, намагався вдихнути, але не вдавалося. Потім тяжко вирвав, позбавивши набитий кендюх всіх смаколиків. Блювання не припинялося, поки Оникій не впав набік, тяжко стогнучи.

• Дайте цьому стерву води. Ще раз нагадую – дівок не чіпати.

Василій, повернувшись, неквапом пішов до шатра

Приятелі кинулись до неборака, що безпомічно крутився, намагаючись встати, загрібаючи блювотиння, мурзаючись землею й травою. Бранкам розсупонили нашийники, відвели до річки. Забігали гридні вперемішку з моголами, швиденько згортаючи табір, сідлаючи коней, застібали обладунки, лаштувались в дорогу.

• Як бути з ясиром ? – боярин стримував гарячого коня, басуючи поряд з Удеге – гоном – перепадуться.
• Я вже сам думав. Помаліше йти – не встигнемо. Менше взяти – бакшиш нікудишній.
• Знаєш що ? Тут півдня путі є монастир. Самий крайній від лісу. Я гарно знаю настоятеля. Залога там невелика, але міцненька. Саме головне – чимала кузня й возовня, одна на цілу округу. Підвод завжди до чорта. Поставимо могорич настоятелеві, виберемо найміцніші, напнемо повстю – от тобі кибитки. Напихаємо туди дівок й гайда. 
• Недаремно взяв з собою. Зробимо табір – поки сновигатимемо по околотку, товар під наглядом посидить. А ми нових звеземо й швидко в путь.
• Можна так. Тільки прийдеться невеликий крюк дати.
• Нічого, наженемо. Головне гарний ясир зібрати.
• Зберемо. Коли що, в монастирі розпитаємо – ті паству гарно знають

Василій реготнув, розвертаючи коня. Удеге ошкірився, що мало означати радісну усмішку. Валка людоловів бадьоро рушила  далі.

Ліс вихаркнув смердючу ватагу через якісь пару годин. Здавалось, дерева полегшено зітхають, позбавившись гидких добитчиків людського життя. Зупинившись на височенькому пагорбі трохи перевести дух, вої мовчки витріщались на ті страшні зарослі, відчуваючи потойбічний жах. Моголи дико улюлюкали, привставши в стременах, радіючи палючому степові.

Ліс похмуро мрів синюватим маревом, клоччами густого туману закривався від нечистих взорів. Рада втупилась в праліс, вбираючи вогку прохолоду, вдихаючи, майже, нечутний дух цілющого зела. Еге, та вони ж навіть не пірнали туди, де понуро гудуть верховіття, ніби погрожуючи комусь. Ліс розкинувся широкою громадою спочиваючого тура й не було йому кінця-краю, пройшлися тільки скраєчку, так, ніби кінець ракотиці перетяли. І то полохались, наче он тудою йшли, де хащі предковічним смарагдом виблискують. Чому вона не майнула туди !?  Не загубилась серед первісних пущ !? Хай би звірі роздерли тіло, розтягли по всенькому лісі, тільки б не ця моторошна зграя !