ГЛАВА 15

Рада не пам’ятала, як потрапила в простору вогку кімнату. Стало темно, потім голова полегшала, тяжка полуда впала з очей. Ледве чутний холодок повз мокрою спиною, палаючі підошви відчували щось вогке й липке. Дівчина відкинула жмут мокрого волосся, що зовсім було обліпило розпашілий вид. Десь, тихенько попискуючи, шамотались мишки, щось вперто шурхотіло в кутку, намагаючись вибратись на волю. Збившись тісною купкою, пошепки перемовлялись дівчата.

• І куди це нас ? Тільки б не в степ до худоби, там кажуть раби мруть, як мухи.
• Може  у Великий Град ?
• Ага, там нас чекають
• А що, як підложницями між моголами розтикають ? Вони ж всі такі гидкі та смердючі.
• Тебе вже ж не спитають
• Як же це нас в монастирі тримають ? Сюди ж бабуня на прощу ходили, як ще була жива щоб нас в ясир не забрали.
• Значить не дійшли молитви до Бога.
• І за що нам кара така ? Який гріх сотворили ?
• Я тепер точно знаю – це все наш пикатий тіун. Раз хотів мене на річці мацнути, а я його пихирнула, мало у воду не покотився. З тих пір і в’ївся.
• А хто ж то така ?
• Та знайда якась. До тіуна трохи живу приволокли. А він виходив та й віддав у ясир.
• А чого то її зразу на віз посадили ?
• Мо’ цінна яка. Або ще слаба.
• Ох дівчатка, що то з нами буде…
• Маму згадаю, як тужила так і тепер сліз втримати не можу.
• То поплач тепер, бо від могола по плечах отримаєш.
• А мій Андрійко… На осінь побратися хотіли. Сказав, до бродників утічу, а тебе знайду.
• Знайде, аякже…Нову дівку під осінь.

Хтось тихенько захлипав, голосно шморгаючи носом. Рада сиділа мовчки. Жар потроху виходив, шкіра дихала, вбираючи вогку прохолоду підкліті. Дівчина ворухнулась, вмощуючись зручніше.

Минуле сплелось в єдиний кривавий клубок, годі знайти початок, а кінець… Кінець міг статися будь коли. Чому вона не згинула тоді в лісі ? Хто відчепив ? Вже ж не ті смердючі огнищани. І ці малюнки на тілі. Мимоволі провела пальцями, обмацуючи візерунки. В цьому місці шкіра, ніби припухла й взялася тоненькими шрамами по яких взнаєш, що там начертано. Звідки все це ? Пам’ять - глибоке провалля. Поки дістанешся дна, втратиш верхів’я.

Хто знає скільки так просиділа. Бранки вклалися спати, попритулявшись щоб не так пробирала вогкість. Чулося тільки сопіння, хтось тихенько похропував. Деколи хрипкий шепіт, коротке скрипіння зубами. Смертельна втома вибивала думки, наливала голову, склеювала повіки. В кінці кінців, Рада міцно заснула, скрутившись калачиком в темному куточку.

Вже відзвонили вечерню, довга вервечка монахів потяглась до трапезної вкусити прісної вечері. Караульня весело бликала підсліпуватими віконцями. Вартові повільно проходжувались, ліниво перекликаючись. Виставили для годиться, кому прийде на думку нападати на монастир, де стоїть баскак, воєвода єпископа та ще й хранитель князівського терема з воями. Тому гридні ходили, голосно відригуючи після доброї вечері, перекидались сальними словечками, сходячись докупи  довго балагурили, нехотя обходячи пости. 

Тільки в караульні, здавалось, готувалися до війни – двоє вартових на дверях в повних обладунках, прискіпливо зирили кожним рухом, кожною підозрілою тінню. Поблизу вешталось ще з десяток гриднів, моголів, уважно оглядаючи місцевість, не випускаючи зброї. А як же інакше: воєводи радяться.

• Я пропоную так – їдемо в те село, дивимось, що до чого, розбираємось і сюди. Далі лаштуємо кибитки та й по ясир.
• Ну ти ж в чорта розумний, Барило тільки срать не просишся. Зробимо твоє діло, накатаємось туди сюди, а далі піде говір, що бачили баскака то вони всі по хащах розбіжаться. Знаєш кого тоді найдеш ?
• А я ж що ? Я найкраще хочу, що ж тут…
• Хрін собачий, а не найкраще – боярин сплюнув на загиджений пол – я так міркую: до всіх тіунів гінці донесуть вість не раніше світанку. Поки те, се, прийде обід. Треба вийти раненько з провідниками - перекрити смердам хід у хащі. Тоді тихенько підбираємо ясир і збираємося в Підгорілому. Наскільки описували, воно стоїть, майже, в центрі околотку. Розбираємося там й гоном сюди. За день з ними нічого не станеться. Така моя рада.

Удеге сидів набурмосившись, пощипуючи ріденького вуса. Блискуче чоло брижилось думкою. Василій грався цяцькованим наруччям меча, Барило сопів, глибоко загонячи товстий палець в ніздрю. Враз могол грюкнув по запацьореному столі:

• Зробимо по-твоєму Василій. Головне - швидкість. Тільки дасиш мені десятника й гриднів. Так буде надійніше.
• Якже. Собі теж візьму Барилового Пантуха. Ти ж не проти ?
• Та що там ! – замахав черевань – тільки й мені виділіть батирів, хане. Щоб знали хто за мною стоїть.
• Буде тобі. Розпоряжусь.
• От і добре. А тепер давайте спати, бо чортів ранок близько.

Випустивши очільників, караульня ще трохи підсліпувато побликала та й затихла. Тільки вартові зрідка перекликались, вголос лаючи задрімавших гриднів.