Своя Кров

ГЛАВА 17

Рада тільки тепер оглянула своїх попутниць. Чому їх відділили ? Для чого вибрали ? Всі біляві, гінкі з довгим пишним волоссям. Кому ж призначено цей ясир ? В кожної бранки на лиці читався жах. Чули один переказ. Про білявих бранок з синіми очима, які назавжди зникають в нескінченних степах Великої Орди.

Важко перевалюючись, поскрипуючи, вози котились на полудень, здіймаючи хмари куряви. Отець Діонісій постерігаючи з вежі, перехрестив вслід. Тихцем оглянувшись, зозла плюнув через плече. А що, в моголів всюди вуха й очі, не встигнеш й «Отче наш» затягти, як опинишся в порубі намісника, а там вже каленим залізом спитають чого не благословляв орду баскака. Постоявши ще трохи кельнер тяжко здихнув – пора братися за страшний розгардіяш, що лишили вої.

Хури сірою вервечкою, прорізаючи безмежне море степу, мріли в палючому мариві скаженого сонця. Трава намотувалась на осі, чіпляла колеса, з сухим тріском нехотя виривалась з твердої землі. Декілька разів прийшлося ставати, очищаючи хід від степової мерви.

Колеса підскакували на ямках, струшуючи, підкидаючи кибитки. Дерев’яний настил боляче бив ноги, штурхав по ребрах, риштовка колупала спину, деколи діставалось потилиці. Бранки тряслись, перекидались, чіпляючись за грати, намагаючись втриматись на місці. Було тяжко й незручно, проте все ж легше ніж пішки палючим степом.

На коротких привалах давали трохи води й черствих коржів. З кибиток випускали тільки надвечір, трохи розім’ятись, походити. Скоро вози відгонили тяжким смородом, приманюючи рої здоровенних мух, ґедзів, що лізли межи очі,  заповзали до рота, нестримно жалили, викликаючи їдкий зуд. Так промайнуло декілька діб – палючого сонця, спраги, смороду й болю.

Дальні дозори сновигали в усі боки – степове море зрадливе, рай для татів, розбишак, що тільки й слідкують, як відбатувати щось від безпечного каравану. Вої уважно роззирались на всі боки, тримаючи зброю напоготові. Воєводи рухались посередині, оточені мережкою охоронців. Пилюга скрипіла на зубах, пухким накривалом колихалась на кибитках, кусючими піщинками залазила в обладунки.

Різко скрикнула дрохва. Гридні нагло припинили, подавши знак зупинитись. Валка стала, ощетинившись вістрями списів, лучники тримали стріли на тятиві, оточивши колом вози. Воєводи поскакали наперед. На змиленому коні гарцював розвідник, щось збуджено белькочучи, тицяючи сулицею.

  • Що там ?
  • Моголи, воєводо. Побиті.
  • Багато ?
  • Трудно сказати. Хтось гарно попрацював. Кусні розкидані на декілька сажнів. Прикидаю десятків чотири, не менше

Василій й баскак переглянулись.

  • Скільки їм ?
  • Дня два, три.
  • Засідка ?
  • Ні, близько немає. А там далі… Лише Бог відає.
  • Гайда подивимось.

Грифи, ворони ліниво знялися з широкої прогалини, витоптаної серед пишних трав. Здавалося, ніби тут качався табун добрих коней. Пекельних коней. Густий сморід, сливе збивав з ніг, вивертав нутрощі, видавлював очі. Що вже перебачили на своєму воїнському віку, але такого…

Калюжі запеченої крові, тіла… Шматки страшно зувічених тіл, нутрощі, кінцівки… Божевільне бойовище. Й серед цього божевілля довгі кілки з косоокими головами, ніби застереження – тут починається інша земля. Один з гриднів не витримав – тяжко блюючи сповз з коня, на колінах відповз убік. Ніхто не звернув увагу. Здавалось, якась потойбічна сила ввірвалась серед людей, розмолотила, розкидала тіла, зриваючи обладунки, вириваючи зброю. Але ніде не видно обладунків, зброї. Жодної лати, меча або ж лука, жодного вбитого коня. Хто ж…

  • Бродники – коротко кинув боярин, похмуро розглядаючи бойовище.
  • Хто !?
  • Вільні люди, бунтівники, розбійники, язичники. Тут починаються їхні землі. Найбільше живе в низинах Славутича. На островах, плавнях стоять їхні весі.
  • Я щось чув про річкових розбійників, але це…
  • Типова засідка. Моголи йшли рядком стежкою. Тут їх оточили, збивали з коней, стягували рогатинами, потім добивали, порубали на шмаття, а голови понасиляли на кілки. З деяких здерли чуприну, мабуть, тугаїв. Он придивись.
  • І що ніхто не ходив сюди походом ? Не розчавив цю падаль ?!
  • Хіба можна розчавити вітер ?
  • Як це ?
  • Збереться орда, прийде сюди, а вони розсіються по всенькому Великому Степу, засядуть в плавнях – шукай вітра в полі.

Воєводи від’їхали вбік, де не так смерділо. Удеге совався в сідлі, сторожко озирався. Василій задумливо тер бороду, мружився, вдивляючись в непрохідну стіну різнотрав’я.

  • Це недобре. Дуже недобре. Якась ватага вийшла на промисел. В нас коло семи десятків воїв, з них двадцять - Барилові валахи. І ще вози з дівками. Можуть попсувати ясир.
  • Що ж робити ?
  • Далі степом йти небезпечно, вони десь близько. Якщо здолали такий загін, значить декілька ватаг об’єдналися. Треба повертати до річки. Там останній острог перед Диким Полем.
  • Але ж це добрячий гак назад !
  • Там перевіз, може, пощастить дістати ладьї.
  • Ми всі там помістимось ?
  • Не знаю, але йти далі небезпечно. Навіть, якщо від одних одіб’ємося, рознесеться вість - прийде десять інших. Безперестанку будуть кидатись, як вовки на оленя, поки всіх не перевалять. Повір.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше